Концептуальні підходи до визначення колективного суб’єкта безпосереднього народовладдя в Україні.

         Досліджуючи це питання, варто пам’ятати, що колективними суб’єктами безпо-середнього народовладдя, вочевидь, є суб’єкти у складі двох і більше громадян України, котрі разом, реалізуючи своє повноваження (право), приймають одне спільне рішення у сфері управління публічними справами, яке з моменту його прийняття стає обов’язковим до виконання іншими суб’єктами. До речі, питання про обов’язковість виконання саме «іншими» суб’єктами потребує спеціальної уваги та розгляду.

Які основні колективні суб’єкти безпосереднього народовладдя ми можемо видокремити як приклад Український народ як «основний суб’єкт народовладдя» в Україні, котрий є найбільш численним суб’єктом народовладдя. Проте видається дещо сумнівним підхід, за якого Український народ розглядається окремо як колективний суб’єкт лише безпосереднього народовладдя. Ми вже казали, що сферою реалізації такого явища (феномену), як народовладдя, є управління власною країною – державними та місцевими (регіональними) справами.

Відповідно до ч.2 ст.5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Згідно з ч. 1 ст. 38 Основного Закону України «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами…». Ця сама конструкція управління державними справами в міжнародних документах має такий вигляд:

1) згідно зі ст. 21 Загальної декларації прав людини, що була прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через посередництво вільно обраних представників;

2) відповідно до ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року і ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року, кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість… брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників.

У зазначених міжнародних документах конструкція народовладдя видається більш коректною і логічною, ніж в Основному Законі України, – кожен громадянин може брати участь в управлінні власною країною (державними та місцевими справа-ми) безпосередньо (особисто) та через іншу конкретну фізичну особу – вільно обраного представника (і, вочевидь, громадянина). Водночас є незрозумілим, яким же чином Український народ, що включає в себе всіх громадян України, може здійснювати свою владу у сфері управління власною державою через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, котрі, у свою чергу, здійснюють свою владу через дії і рішення окремо взятих громадян України, які також є частиною цього народу.

Така ситуація пов’язана, мабуть, з тим, що у відповідних міжнародних документах акцент робиться на людиноцентризмі (людина, її життя і здоров’я, права і свободи є найвищою соціальною цінністю). У нас же ще домінує колективізм, який породжує «колективну безвідповідальність». А ще гірше, коли робиться підміна понять і відповідальність несе не конкретна фізична особа, а «держава», «орган державної влади» чи «орган місцевого самоврядування». Можна навести безліч прикладів, коли за протиправні дії (чи бездіяльність) однієї фізичної особи – громадянина – «розплачується» весь Український народ коштами державного бюджету.

Наступним колективним суб’єктом безпосереднього народовладдя в Україні є територіальна громада – жителі села (кількох сіл), селища, міста – як «частина народу, об’єднана за територіальною ознакою» (за трактуванням П. Шляхтуна). Місцеве самоврядування є «регіональною» (або «територіальною») формою народовладдя. Згідно з ч. 3 ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так ічерез органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Докладніше питання місцевого самоврядування буде розглянуто в окремому науковому дослідженні.

Окрім того, на нашу думку, «регіональна» форма народовладдя не закінчується на територіальній громаді як «найменшому» за кількісними параметрами суб’єкті колективного безпосереднього народовладдя. Очевидно, що такими, ще меншими за обсягом, колективними суб’єктами можуть бути й об’єднання жителів у різні форми самоорганізації населення, які обирають собі керівні органи – будинкові (органи самоорганізації багатоквартирних будинків), вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 року № 2625-ІІІ). Водночас згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 2 цього закону «органи самоорганізації населення –представницькі органи, що створюються жителями…». Згаданий закон, з одного боку, фіксує різні прояви територіальної форми народовладдя, а з другого – робить акцент на врегулюванні діяльності саме представницьких орга-нів самоорганізації населення, майже залишаючи поза увагою форми та види прояву безпосереднього народовладдя. Такий підхід законодавця ще раз засвідчує відсутність науково обґрунтованої цілісної та системної концепції народовладдя, суб’єктів народовладдя (первинних (верховних) і вторинних), форм і видів народовладдя тощо.

Окремо слід сказати і про те, що згідно з концепцією суб’єктів народовладдя  П.Шляхтуна частина народу може бути об’єднана не лише за територіальною, а й за «організаційною» ознакою. Очевидно, в цьому разі йдеться про об’єднання громадян за різними критеріями – спільними інтересами, видом чи місцем здійснення професійної діяльності тощо. Це можуть бути такі колективні суб’єкти безпосереднього народовладдя, як «трудові колективи», «об’єднання громадян» (за трактуванням І. Опришка та О. Коваленко), професійні об’єднання громадян (спілки), організації роботодавців та їхні об’єднання, науково-педагогічні колективи вищих навчальних закладів, студентська громада тощо. Варто звернути увагу, що йдеться саме про різні форми та види об’єднання громадян; будь-які органи, що формуються цими громадянами, належать до суб’єктів опосередкованої (представницької) форми народовладдя.

За аналогією з місцевим самоврядуванням і його колективним суб’єктом безпосереднього народовладдя – «територіальною громадою» – можна згадати й такий колективний суб’єкт безпосереднього народовладдя, як суддівська громада, котра реалізує ще одну «організаційно-професійну» й конституційно зафіксовану форму народовладдя – суддівське самоврядування (ч. 2 ст. 130 Конституції). Питання реалізації суддівського самоврядування врегульовуються в розділі VІІІ Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI. Згідно з ч. 1 ст. 113 цього закону суддівське самоврядування – це самостійне колективне вирішення суддями питань внутрішньої діяльності судів. Варто зазначити, що законодавчі положення розділу VІІІ цього закону можуть бути класичним прикладом врегулювання на законодавчому рівні всіх інших форм народовладдя. Врегульовано і компетенцію, і спосіб волевиявлення – голосування, і порядок обрання представницьких органів, і навіть зазначено про обов’язковість рішень, що приймаються безпосередньо суддями чи їхніми представницькими органами, і, крім того, круг осіб (органів), для яких це рішення є обов’язковим, а також зроблено вказівку на суб’єктів виконання прийнятих рішень. Усі ці атрибути становлять у сукупності так званий механізм безпосереднього народовладдя.

За аналогією із суддівським самоврядуванням можуть бути організовані такі суспільні інститути та «організаційно-професійні» форми народовладдя, як адвокатське самоврядування, нотаріальне самоврядування тощо. Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки і пропозиції:

1. Первинним суб’єктом усіх форм, видів і проявів народовладдя є громадянин України. Будь-який колективний суб’єкт безпосереднього народовладдя не є само-достатнім первинним носієм і джерелом влади в Україні. Очевидно, що первинним «джерелом» влади, все-таки, повинен визнаватися кожен громадянин України і всі механізми реалізації та гарантування різних форм народовладдя мають бути закцентовані саме на визнанні кожного громадянина найвищою соціальною цінністю в політичному житті Українського народу й держави.

2. Кожен громадянин України може бути безпосереднім суб’єктом народовладдя одночасно в декількох формах прояву колективного безпосереднього народовладдя:

-- на державному рівні;

-- на місцевому (територіальному) рівні, яке, у свою чергу, також може бути поділене на декілька рівнів;

-- на організаційному рівні, що також може мати різні види: професійний, політичний, громадський.

3. На сьогодні деякі види й форми народовладдя потребують як свого науково-концептуального вирішення, так і закріплення на законодавчому рівні. Розгляд цих форм, видів і способів прояву народовладдя в їх системному зв’язку та порівнянні дає змогу виявити серйозні прогалини і в їх концептуальному оформленні, і в законодавчому врегулюванні.

4. Кожен суб’єкт безпосереднього народовладдя (як індивідуальний, так і колективний) має бути забезпечений законодавчо визначеним механізмом реалізації та гарантування здійснення належної йому влади. Відсутність будь-якої складової цього механізму унеможливлює реалізацію тієї чи іншої форми (виду) народовладдя.

5. Визначення всіх складових механізму реалізації кожним суб’єктом народовладдя належних йому прав (повноважень) у сфері управління публічними (суспільними) справами є предметом подальших наукових досліджень.