Проблеми прийняття та функціонування Статутів територіальних громад.

     В цьому аналітичному  дослідженні розглядається роль статутів територіальних громад в Україні у системі місцевого самоврядування, а також основні проблеми, що виникають у зв’язку з їх прийняттям та реалізацією. Також, ми надаємо рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правової бази статутів територіальних громад, зокрема щодо підвищення їхнього статусу, предмету регулювання та процедур затвердження.

Актуальність питання зумовлена ініціативами органів державної влади щодо здійснення децентралізації системи управління державою. Розроблений у поточному році Координаційною радою з питань розвитку громадянського суспільства при Президентові України проект Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні визначає децентралізацію публічної влади основним напрямом політичних реформ. У зв’язку з цим постає питання про надання територіальним колективам ширших повноважень.

Відповідно до міжнародного, і зокрема європейського досвіду, основними власними нормативно-правовими актами, які регламентують діяльність територіальних громад, є їхні статути. Ідея обов’язкового ухвалення територіальними громадами своїх статутів та підвищення їхнього статусу знайшла своє відображення у Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, затвердженій відповідним Указом Президента України № 212/2012 від 24 березня 2012 р. Разом з тим, у процесі вдосконалення інституту статутів територіальних громад мають бути враховані деякі особливі умови розвитку статутного права в Україні, відмінні від європейських.

По-перше, це перервність традицій статутного права в Україні. Так, у більшості країн Європи поява статутного права передувала появі права конституційного. Перші документи, аналогічним статутам територіальних громад (міські хартії), у країнах Заходу почали з’являтися в епоху Середньовіччя, приблизно в 11-12 ст., у період так званих «комунальних революцій». Пізніше утвердження таких документів відбувалося в межах поширення Магдебурзького права. Відповідно, традиційним для статутів територіальних громад у Європі є віднесення до їх предмету широкого кола питань (включаючи спосіб обрання керівників, процедурні моменти внесення місцевих ініціатив та організації інших засобів прямої участі громадян в управлінні). У зв’язку з цим, у більшості європейських країн ухвалення статутів територіальних громад відповідно до законодавства є обов’язковим.

В Україні ж статутне право діяло в основному на тих територіях, які перебували у складі Речі Посполитої та Угорщини, з кінця 18 ст. – у складі Австро-Угорщини. Після інкорпорації більшої частини українських земель до складу Російської Імперії самоврядування у формі Магдебурзького права було ліквідоване, а разом із ним – і статути міст. За радянських часів однопартійна система перетворила місцеві ради на вертикаль представницьких органів, причому без чіткого розподілу сфер компетенції органів місцевого самоврядування різного рівня.

По-друге, запровадженню статутів не сприяє уніфікована модель місцевого самоврядування, за якої переважна більшість його аспектів урегульовується на рівні законів. Конституцією України особливий порядок здійснення місцевого самоврядування передбачений лише для територіальних громад міст Києва та Севастополя, цей порядок також має визначатися насамперед окремими законами, а не нормативно-правовими актами місцевої влади. Як результат, предмет регулювання статутів територіальних громад звужується.

                     Основні недоліки вітчизняної практики

   прийняття та застосування статутів територіальних громад

1. Значна частина статутних норм дублює законодавство у відповідних сферах, що є наслідком уніфікації нормативної бази самоврядування територіальних громад. У більшості статутів великі частини текстів статутів лише переказують норми Закону «Про місцеве самоврядування», а також інших законодавчих актів (наприклад, ст. 23 Статуту територіальної громади м. Луцька встановлює тип виборчої системи, яка застосовується при формуванні депутатського корпусу міської ради). Це зумовлює виникнення юридичних колізій у разі внесення змін до відповідних норм законів.

2. Нечітке визначення предмета регулювання статутів територіальних громад у законодавстві. Стаття 19 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» лише встановлює, що статут може бути прийнятий територіальною громадою «в межах цього закону».  Метою такого документа проголошується «врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування», без уточнення передбачених для цього засобів. Даний Закон прямо вимагає врегулювання статутом лише 3 питань:

- порядку внесення місцевої ініціативи на розгляд місцевої ради (ч. 2 ст. 9);

- окремих питань організації діяльності місцевих рад (ч. 4 ст. 10);

- порядку організації та проведення громадських слухань (ч. 4 ст. 13).

3. Фактично рекомендаційний характер норми ст. 19 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» стосовно запровадження статутів територіальних громад. Як наслідок, такі нормативно-правові акти ухвалені далеко не всіма суб’єктами місцевого самоврядування. Наслідком відмови територіальних громад від ухвалення власних статутів є те, що деякі питання діяльності територіальних громад залишаються нормативно неврегульованими або недостатньо врегульованими. Серед таких питань експерти найчастіше зазначають:

- регламентацію процедури громадських слухань – терміну проведення з моменту внесення ініціативи, формування складу учасників та юридичних наслідків ухвалених за їхніми підсумками документів (рішень, звернень тощо);

- процедуру внесення та розгляду місцевої ініціативи;

- питання, пов’язані з використанням та відчуженням комунальної власності.

4. Використання статутів для обмеження впливу мешканців територіальних громад на діяльність органів місцевого самоврядування. На підставі дослідження, здійсненого експертами Українського незалежного центру політичних досліджень, можна стверджувати, що положення значної частини статутів територіальних громад спрямовані на обмеження права місцевої ініціативи. У статутах деяких територіальних громад (це стосується навіть окремих обласних центрів) питання місцевої демократії взагалі ігноруються.

5. Недостатня чіткість процедури реєстрації статутів в органах юстиції, встановленої Положенням про державну реєстрацію статутів територіальних громад, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1150 від 27 липня 1998 р. Так, зокрема, найбільш поширеним наслідком недосконалості даного Положення експерти називають зволікання із реєстрацією статутів (зокрема, так відбувалося зі Статутом територіальної громади м. Києва). Це не лише затримує в часі набуття статутом чинності, але й може сприяти блокуванню з боку вищих органів виконавчої влади ухвалення невигідних з огляду на політичну кон’юнктуру документів у тих випадках, якщо юридичні підстави для їх відхилення відсутні.

6. Неспроможність частини органів місцевого самоврядування, особливо сільських та селищних територіальних громад, розробити якісні статути. Це є однією з головних причин високої частки територіальних громад, які не мають статутів. Статут територіальної громади є досить складним юридичним документом, а для його складання не існує жодного офіційно визначеного стандарту чи зразка (окремі зразки розроблялися лише об’єднаннями органів місцевого самоврядування).

                                                       Рекомендації

1.Слід визначити в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» ухвалення місцевими радами статутів відповідних територіальних громад як їхнього обов’язку.

2. В якості додатка до підзаконного акту Кабінету Міністрів України може бути запропонований модельний (типовий, примірний) статут територіальної громади як методично-рекомендаційний документ. Можливий також варіант ухвалення модельного статуту для територіальної громади кожної з категорій поселень.

3.Необхідно чітко визначити в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» процедурні моменти реєстрації статутів та внесених до них змін, а саме: переліку документів, необхідних для внесення відповідного подання до органів юстиції; безкоштовного виконання процедури реєстрації статуту; граничний термін розгляду документів, прийняття рішення та надання відповіді на звернення; комплекс заходів, які включає процедура розгляду, та форму відповіді.

4. Уточнення в законодавстві предмету регулювання статутів територіальних громад. Можливими є два варіанти врегулювання цієї проблеми:

а) збереження нинішнього предмету регулювання статутів територіальних громад. Такий варіант передбачає зобов’язання територіальних громад до ухвалення власних статутів як нормативно-правових актів, що мають найвищу юридичну силу з тих актів, на ухвалення яких вони уповноважені;

б) перерозподіл сфер регулювання між законами України та статутами територіальних громад, зокрема в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших. При цьому базовий принцип такого перерозподілу, враховуючи деякі окреслені негативні тенденції в галузі розвитку місцевої демократії, має бути сформульований наступним чином: до сфери регулювання законодавства мають бути віднесені питання організації процедур безпосередньої демократії на місцях; натомість питання, що стосуються специфіки самої територіальної громади та побудови органів місцевого самоврядування, бажано віднести до сфери регулювання статутів територіальних громад.

З урахуванням зазначеного принципу предмет регулювання має бути розподілений таким чином:

            Предмет регулювання вітчизняного законодавства:

- система виборів до місцевих рад та сільських, селищних, міських голів (відповідно п. 20 ч. 1 ст.92 Конституції України), назви виконавчих органів місцевих рад та загальний спосіб їх формування;

- види, підстави, механізми, гранична чисельність ініціаторів (залежно від кількості населення громади), організаційні процедури та спосіб втілення результатів місцевих референдумів;

- процедурні моменти проведення громадських слухань (порядок скликання), вилучивши їх із предмету регулювання статутів територіальних громад.

          Предмет регулювання статуту територіальної громади:

- встановлення символіки територіальної громади;

- ціннісні аспекти співжиття мешканців територіальної громади;

- перелік та ієрархія нормативно-правових актів, що видаються органами місцевого самоврядування територіальної громади;

- порядок ухвалення статуту територіальної громади, внесення змін до нього та його скасування;

- питання організації діяльності відповідних рад та їх виконавчих органів, які на даний момент регулюються регламентами місцевих рад. До цих питань належать: перелік робочих органів та посадових осіб, порядок їх формування (призначення), розподіл сфер компетенції та повноважень між представницькими та виконавчими органами;

- розподіл повноважень між радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними, міськими головами;

- утворення допоміжних одиниць, що складатимуть територіальну структуру громади. Зокрема, бажаним є передання повноважень із визначення районів у містах самим територіальним громадам і закріплення в законодавстві лише загальних вимог до їх утворення. Виняток слід зробити лише для громад територій зі спеціальним статусом – м. Києва (столиці України) та м. Севастополя; поділ останніх доцільніше врегульовувати законами про їх статус;

- перелік органів влади у допоміжних територіальних одиницях, порядок їх формування та статус;

- порядок організації зборів громадян у допоміжних одиницях;

- уточнену кількість суб’єктів місцевої ініціативи та місцевої референдарної ініціативи відповідно до кількісних меж, встановлених законом;

- перелік свят місцевого значення.

Самодостатність територіальних громад України: проблеми та шляхи подолання.

 Замість вступу

Метою даного аналітичного дослідження є аналіз сучасного стану забезпечення та реалізації самодостатності територіальних громад в Україні. На основі здійсненного аналізу пропонуються невідкладні заходи щодо вирішення проблемних питань розвитку територіальних громад у напрямку зміцнення їх самостійності та самодостатності, що є найважливішою умовою зміцнення місцевого самоврядування та місцевої демократії в країні.

Проблема самостійності та самодостатності територіальних громад в Україні стоїть досить гостро. Проголошений у Конституції принцип самостійності територіальних громад на практиці майже не реалізується. У національному законодавстві не тільки чітко не визначені механізми та напрями реалізації права територіальних громад на самостійне вирішення питань, що належать до юрисдикції місцевого самоврядування, а й мають місце суттєві протиріччя, що заважають здійсненню конституційних принципів місцевого самоврядування в загалі.

Реалізація конституційного права на місцеве самоврядування в Україні стикається з серйозними перепонами. Не дивлячись на те, що за Конституцією України місцеве самоврядування формально відокремлене від державної влади, місцеві органи державної влади (місцеві державні адміністрації) намагаються втручатися у справи органів місцевого самоврядування, а й іноді й керувати ними. Головним чином, це відбувається через недосконалість національного законодавства у цій сфері. Мають місце й інші вади на шляху до реального самоврядування та самостійності територіальних громад у «вирішенні питань місцевого значення», що, зокрема, передбачено Конституцією Україні.

Окремі аспекти та напрями вирішення зазначеного питання в Україні пропонуються у даній аналітичній статті.

                  Загальна характеристика проблеми

Самодостатні та потужні територіальні громади є основою місцевого і регіонального розвитку будь-якої країни. Це також є ознакою якісного й ефективного місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування сприяє наближенню влади до народу, створенню гнучкого механізму місцевого управління з меншою бюрократією, ніж при централізованій системі управління. Це сприяє розвитку місцевої демократії, створенню умов для самостійного вирішення населенням питань місцевого значення, підтримку ініціатив громадян і різних форм самоврядування.

В Україні «право територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення» гарантується  Конституцією и визначається як місцеве самоврядування. У ст. 140 Конституції України зазначено, що «місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного  об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».

Основні принципи самостійності та самоврядності територіальних громад закладені у Європейської хартії місцевого самоврядування, що ратифікована Україною у 1997 році. З моменту ратифікації зазначеної Хартії пройшло вже 10 років, але значна кількість положень цього документу в Україні повною мірою ще не реалізовані. Незважаючи на проголошений принцип самостійності територіальних громад України, реальних механізмів забезпечення цієї самостійності вкрай недостатньо.

Якщо проаналізувати зазначені принципи Європейської Хартії місцевого самоврядування з точки зору того, як вони виконуються Україною, то висновок буде не на користь Україні. Зокрема, принцип організаційної автономії органів місцевого самоврядування визначається можливістю зазначених органів самостійно формувати власну структуру за рахунок коштів місцевих бюджетів. На сьогоднішній день в Україні цього не має. Принципи фінансової та правової автономії визначають право та реальну можливість територіальних громад самостійно формувати місцевий бюджет і створювати необхідну для цього власну нормативно-правову базу. До реалізації зазначеного в Україні ще далеко. Реальної самостійності територіальні громади України практично не мають. На сьогоднішній день, в Україні принципи правової, фінансової, організаційної самостійності територіальних громад практично не реалізуються. Це суттєво відбивається не тільки на місцевому, а й на регіональному розвитку країни.

Реалізація конституційного права на місцеве самоврядування в Україні стикається з серйозними перепонами. Не дивлячись на те, що за Конституцією України місцеве самоврядування формально відокремлене від державної влади, місцеві органи державної влади (місцеві державні адміністрації) намагаються втручатися у справи органів місцевого самоврядування, а й іноді й керувати ними. Головним чином, це відбувається через недосконалість національного законодавства у цій сфері.

                              Стан законодавчого забезпечення

Основою для будь-якої управлінської (і не тільки) діяльності є нормативно-правове її забезпечення. Тому, найважливішою умовою ефективного місцевого самоврядування в країні та самоврядності її територіальних громад є законодавча база.

Основними законами, що регламентують здійснення місцевого самоврядування, тобто права територіальних громад - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення є Закони України “Про місцеве самоврядування в Україні” (від 21 травня 1997 р.), “Про місцеві державні адміністрації” (від 9 квітня 1999p.) і “Про органи самоорганізації населення” (від 11 липня 2001 р.).

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” визначає основні засади діяльності органів місцевого самоврядування, але, в той же час, не  визначає шляхи досягнення та забезпечення реальної самостійності територіальних громад. Так, п.1.статті 2 Закону надає більш уточнено, ніж у Конституції, визначення поняття “місцеве самоврядування”. Згідно з цією статтею місцеве самоврядування є не тільки правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, а й реальною здатністю. Хоча Закон не конкретизує, в чому вона полягає, яким чином вимірюється та реалізується. Стаття 4 зазначеного закону визначає основні принципи місцевого самоврядування, серед яких правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність. В той же час закон не визначає конкретні межі даних форм самостійності, механізми  та інструменти їх здійснення й забезпечення. Так, стаття 16 закону присвячена організаційно-правовим, матеріальним і фінансовим основам місцевого самоврядування. У п.1 вищезгаданої статті зазначається, що “органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону”. Але яким чином здійснюється ця самостійність, на яких засадах будується – закон цього не визначає. У п. 6 ст. 16 зазначається, що місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших бюджетів. Але самостійність місцевих бюджетів, в першу чергу, має виражатися у самостійності їх формування та спрямування витрат. Тобто, тільки тоді, коли місцева влада матиме можливість самостійно формувати місцевий бюджет, створювати для цього додаткові місцеві послуги та самостійно розподіляти кошти (зрозуміло, під наглядом громадськості та відповідних органів і структур) можливо буде говорити про реальну самостійність місцевих бюджетів і місцевих громад взагалі.

В Україні існує законодавча основа для певної самостійності місцевих органів влади щодо бюджетних питань – вони можуть приймати рішення про те, які встановлювати місцеві податки та збори, яким чином й які послуги надавати та інші важливі питання, що впливають на умови життєдіяльності даної громади. Прийнятий Бюджетний Кодекс України дав можливість регіонам проводити більш самостійну бюджетну політику, але все ж таки він не вирішив усіх питань. Проголошений принцип самостійності місцевих бюджетів на практиці повною мірою не реалізується, що породжує багато негативних тенденцій на всіх стадіях бюджетного процесу.

В той же час серйозні протиріччя закладені у двох основних Законах, що стосуються діяльності місцевих органів влади, а саме у Законах України «Про місцеве самоврядування в Україні» та  «Про місцеві державні адміністрації». Для того, щоб переконатися і цьому, достатньо порівняти повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, відповідно до вищеназваних законів, зокрема те, що стосується соціально-економічного розвитку відповідних територій:

Повноваження місцевих державних адміністрацій (відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації»

Повноваження органів місцевого самоврядування (відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»

Ст. 17. Повноваження в галузі соціально-економічного розвитку: Місцева державна адміністрація: 1) розробляє проекти програм соціально-економічного розвитку…, забезпечує їх виконання. 2) забезпечує ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів; 3) складає необхідні для управління соціально-економічним розвитком відповідної території баланси трудових, матеріально-фінансових та інших ресурсів, місцевих будівельних матеріалів, палива; визначає необхідний рівень обслуговування населення відповідно до нормативів мінімальних соціальних потреб; проводить розрахунок коштів та визначає обсяг послуг, необхідних для забезпечення передбаченого законодавством рівня мінімальних соціальних потреб…

Cт. 27. Повноваження у сфері соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку. 1) підготовка програм соціально-економічного та культурного розвитку сіл, селищ, міст… організація їх виконання; 2) забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів; 3) забезпечення складання балансів фінансових, трудових ресурсів, грошових доходів і видатків, необхідних для управління соціально-економічним і культурним розвитком відповідної території, а також визначення потреби у місцевих будівельних матеріалах, паливі..

Дана таблиця яскраво показує унеможливлення якісної роботи як місцевих державних адміністрацій, так і органів місцевого самоврядування. Доки повноваження зазначених органів не будуть чітко розподілені, розвитку місцевого самоврядування в країні не відбудеться, як і підвищення якості послуг, що надаються населенню. Це, в свою чергу, призведе до зниження довіри громадян до всіх органів місцевої влади.

                        Основні повноваження та функції

    територіальних громад щодо самостійного вирішення

                           питань місцевого значення

Аналіз європейського законодавства щодо місцевого самоврядування та світового досвіду діяльності органів місцевого самоврядування, дозволяє виділити наступні основні функції місцевого самоврядування, що мають бути притаманні лише їм. Зазначені повноваження та функції не можуть дублюватися будь-якими іншими органами та структурами:

1) забезпечення участі населення в рішенні місцевих справ.

Місцеве самоврядування сприяє наближенню влади до народу, створення гнучкого механізму місцевого управління з меншою бюрократією, ніж при централізованій системі управління. Це припускає розвиток місцевої демократії, створення умов для самостійного вирішення населенням питань місцевого значення, підтримку ініціатив громадян, різних форм самоврядування.

Самоврядування ґрунтується на активності населення, усвідомленні ним своїй відповідальності за управління місцевими справами. Велике значення для здійснення даної функції місцевого самоврядування має проблема гарантій прав громадян на подолання апатії і байдужості частини населення до питань організації і участь в самоврядуванні, вдосконалення форм і методів такої участі, а також діяльності органів місцевого самоврядування. Участь громадян в рішенні місцевих справ забезпечується за допомогою форм прямого волевиявлення (референдум і ін.), а також через органи місцевого самоврядування;

2) самостійного управління муніципальною власністю, фінан-совими коштами місцевого управління. Органи місцевого самоврядну-вання під свою відповідальність вирішують питання володіння, користування і розпорядження муніципальною власністю і т.д. Ефективне здійснення даної функції органами місцевого самоврядування є необхідною передумовою рішення основних завдань місцевого самоврядування;

3) забезпечення розвитку відповідної території.  Місцеве само-врядування означає, що населення, органи місцевого самоврядування беруть на себе відповідальність за вирішення всіх питань місцевого життя;

 4) забезпечення потреб населення в соціально-культурних, комунально-побутових і інших життєво важливих послугах. Функція обслуговування населення — одна з основних функцій місцевого само-врядування.

Виконання зазначених функцій органами місцевого самоврядування України є, значною мірою, важким. Відсутність чітко прописаних у законі повноважень говорить сама за себе.

                                  Висновки та пропозиції.

На сьогодні, органи місцевого самоврядування України  не мають достатніх повноважень для повноцінної діяльності на своїй території. Тут мається на увазі спроможність самостійного прийняття рішень, їх реалізація, а також пошук необхідних ресурсів, що є необхідним для дійсного розвитку територіальних громад. У Європейській Хартії місцевого самоврядування це підкреслюється особливо. Зазначається, що здійснення державних повноважень, як правило, повинно покладатися на органи влади, найбільш близькі до громадян.

Базовий принцип місцевого самоврядування відповідно до Європейської хартії – це право і реальна здатність органів самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і на користь місцевого населення.

Розвиток місцевого самоврядування – це перш за все процес - тривалий і суперечливий. Держава в цьому процесі відіграє ключову роль. Саме тому необхідна нова державна програма сприяння розвитку місцевого самоврядування в Україні, забезпечення права місцевого населення на самостійне вирішення питань місцевого значення. Потрібна цілісна і вивірена концепція розвитку, що має бути підкріплена відповідним законодавством. Або на основі зазначеної концепції необхідно внести відповідні зміни до чинного законодавства України.

 Ефективна діяльність органів місцевого самоврядування України буде можливою лише при чіткому законодавчому розподілі повноважень та відповідальності. Зараз вже назріла необхідність введення змін до існуючих Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про місцеві державні адміністрації", прийняття нових законів, зокрема, “Про комунальну власність”, “Про територіальну громаду”, “Про адміністративно-територіальний устрій” та ін. Робити це потрібно у комплексі, а це, в свою чергу, призводить до висновку про необхідність створення загального муніципального кодексу України.

На сучасному етапі розвитку Українського суспільства якнайшвидше необхідно розробити та прийняти так званий «Муніципальний кодекс» - пакет законів, що стосуються розвитку місцевого самоврядування в країні.

Отже, для вирішення вищенаведених проблем необхідно здійснити наступні кроки:

1.Внести відповідні зміни до чинного законодавства України. Зокрема, до Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації», що стосується:

          – більш чіткого визначення повноважень і сфери діяльності органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій;

          – забезпечення умов для реальної самостійності територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення, відповідно до Конституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування.

2.Прийняти наступні Закони України: “Про комунальну власність”, “Про територіальну громаду”, “Про адміністративно-територіальний устрій” та інші, розглядаючи їх у комплексі та об’єднати у «Муніципальний Кодекс».

3.Забезпечити державну підтримку подальшого розвитку місцевого самоврядування в країні шляхом розробки та прийняття відповідної концепції розвитку самоврядності територіальних громад України у нових політичних умовах.

4. Створити умови для більш широкої участі місцевого населення у вирішенні питань місцевого значення.

Концептуальні підходи до визначення колективного суб’єкта безпосереднього народовладдя в Україні.

         Досліджуючи це питання, варто пам’ятати, що колективними суб’єктами безпо-середнього народовладдя, вочевидь, є суб’єкти у складі двох і більше громадян України, котрі разом, реалізуючи своє повноваження (право), приймають одне спільне рішення у сфері управління публічними справами, яке з моменту його прийняття стає обов’язковим до виконання іншими суб’єктами. До речі, питання про обов’язковість виконання саме «іншими» суб’єктами потребує спеціальної уваги та розгляду.

Які основні колективні суб’єкти безпосереднього народовладдя ми можемо видокремити як приклад Український народ як «основний суб’єкт народовладдя» в Україні, котрий є найбільш численним суб’єктом народовладдя. Проте видається дещо сумнівним підхід, за якого Український народ розглядається окремо як колективний суб’єкт лише безпосереднього народовладдя. Ми вже казали, що сферою реалізації такого явища (феномену), як народовладдя, є управління власною країною – державними та місцевими (регіональними) справами.

Відповідно до ч.2 ст.5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Згідно з ч. 1 ст. 38 Основного Закону України «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами…». Ця сама конструкція управління державними справами в міжнародних документах має такий вигляд:

1) згідно зі ст. 21 Загальної декларації прав людини, що була прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через посередництво вільно обраних представників;

2) відповідно до ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року і ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року, кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість… брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників.

У зазначених міжнародних документах конструкція народовладдя видається більш коректною і логічною, ніж в Основному Законі України, – кожен громадянин може брати участь в управлінні власною країною (державними та місцевими справа-ми) безпосередньо (особисто) та через іншу конкретну фізичну особу – вільно обраного представника (і, вочевидь, громадянина). Водночас є незрозумілим, яким же чином Український народ, що включає в себе всіх громадян України, може здійснювати свою владу у сфері управління власною державою через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, котрі, у свою чергу, здійснюють свою владу через дії і рішення окремо взятих громадян України, які також є частиною цього народу.

Така ситуація пов’язана, мабуть, з тим, що у відповідних міжнародних документах акцент робиться на людиноцентризмі (людина, її життя і здоров’я, права і свободи є найвищою соціальною цінністю). У нас же ще домінує колективізм, який породжує «колективну безвідповідальність». А ще гірше, коли робиться підміна понять і відповідальність несе не конкретна фізична особа, а «держава», «орган державної влади» чи «орган місцевого самоврядування». Можна навести безліч прикладів, коли за протиправні дії (чи бездіяльність) однієї фізичної особи – громадянина – «розплачується» весь Український народ коштами державного бюджету.

Наступним колективним суб’єктом безпосереднього народовладдя в Україні є територіальна громада – жителі села (кількох сіл), селища, міста – як «частина народу, об’єднана за територіальною ознакою» (за трактуванням П. Шляхтуна). Місцеве самоврядування є «регіональною» (або «територіальною») формою народовладдя. Згідно з ч. 3 ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так ічерез органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Докладніше питання місцевого самоврядування буде розглянуто в окремому науковому дослідженні.

Окрім того, на нашу думку, «регіональна» форма народовладдя не закінчується на територіальній громаді як «найменшому» за кількісними параметрами суб’єкті колективного безпосереднього народовладдя. Очевидно, що такими, ще меншими за обсягом, колективними суб’єктами можуть бути й об’єднання жителів у різні форми самоорганізації населення, які обирають собі керівні органи – будинкові (органи самоорганізації багатоквартирних будинків), вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 року № 2625-ІІІ). Водночас згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 2 цього закону «органи самоорганізації населення –представницькі органи, що створюються жителями…». Згаданий закон, з одного боку, фіксує різні прояви територіальної форми народовладдя, а з другого – робить акцент на врегулюванні діяльності саме представницьких орга-нів самоорганізації населення, майже залишаючи поза увагою форми та види прояву безпосереднього народовладдя. Такий підхід законодавця ще раз засвідчує відсутність науково обґрунтованої цілісної та системної концепції народовладдя, суб’єктів народовладдя (первинних (верховних) і вторинних), форм і видів народовладдя тощо.

Окремо слід сказати і про те, що згідно з концепцією суб’єктів народовладдя  П.Шляхтуна частина народу може бути об’єднана не лише за територіальною, а й за «організаційною» ознакою. Очевидно, в цьому разі йдеться про об’єднання громадян за різними критеріями – спільними інтересами, видом чи місцем здійснення професійної діяльності тощо. Це можуть бути такі колективні суб’єкти безпосереднього народовладдя, як «трудові колективи», «об’єднання громадян» (за трактуванням І. Опришка та О. Коваленко), професійні об’єднання громадян (спілки), організації роботодавців та їхні об’єднання, науково-педагогічні колективи вищих навчальних закладів, студентська громада тощо. Варто звернути увагу, що йдеться саме про різні форми та види об’єднання громадян; будь-які органи, що формуються цими громадянами, належать до суб’єктів опосередкованої (представницької) форми народовладдя.

За аналогією з місцевим самоврядуванням і його колективним суб’єктом безпосереднього народовладдя – «територіальною громадою» – можна згадати й такий колективний суб’єкт безпосереднього народовладдя, як суддівська громада, котра реалізує ще одну «організаційно-професійну» й конституційно зафіксовану форму народовладдя – суддівське самоврядування (ч. 2 ст. 130 Конституції). Питання реалізації суддівського самоврядування врегульовуються в розділі VІІІ Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI. Згідно з ч. 1 ст. 113 цього закону суддівське самоврядування – це самостійне колективне вирішення суддями питань внутрішньої діяльності судів. Варто зазначити, що законодавчі положення розділу VІІІ цього закону можуть бути класичним прикладом врегулювання на законодавчому рівні всіх інших форм народовладдя. Врегульовано і компетенцію, і спосіб волевиявлення – голосування, і порядок обрання представницьких органів, і навіть зазначено про обов’язковість рішень, що приймаються безпосередньо суддями чи їхніми представницькими органами, і, крім того, круг осіб (органів), для яких це рішення є обов’язковим, а також зроблено вказівку на суб’єктів виконання прийнятих рішень. Усі ці атрибути становлять у сукупності так званий механізм безпосереднього народовладдя.

За аналогією із суддівським самоврядуванням можуть бути організовані такі суспільні інститути та «організаційно-професійні» форми народовладдя, як адвокатське самоврядування, нотаріальне самоврядування тощо. Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки і пропозиції:

1. Первинним суб’єктом усіх форм, видів і проявів народовладдя є громадянин України. Будь-який колективний суб’єкт безпосереднього народовладдя не є само-достатнім первинним носієм і джерелом влади в Україні. Очевидно, що первинним «джерелом» влади, все-таки, повинен визнаватися кожен громадянин України і всі механізми реалізації та гарантування різних форм народовладдя мають бути закцентовані саме на визнанні кожного громадянина найвищою соціальною цінністю в політичному житті Українського народу й держави.

2. Кожен громадянин України може бути безпосереднім суб’єктом народовладдя одночасно в декількох формах прояву колективного безпосереднього народовладдя:

-- на державному рівні;

-- на місцевому (територіальному) рівні, яке, у свою чергу, також може бути поділене на декілька рівнів;

-- на організаційному рівні, що також може мати різні види: професійний, політичний, громадський.

3. На сьогодні деякі види й форми народовладдя потребують як свого науково-концептуального вирішення, так і закріплення на законодавчому рівні. Розгляд цих форм, видів і способів прояву народовладдя в їх системному зв’язку та порівнянні дає змогу виявити серйозні прогалини і в їх концептуальному оформленні, і в законодавчому врегулюванні.

4. Кожен суб’єкт безпосереднього народовладдя (як індивідуальний, так і колективний) має бути забезпечений законодавчо визначеним механізмом реалізації та гарантування здійснення належної йому влади. Відсутність будь-якої складової цього механізму унеможливлює реалізацію тієї чи іншої форми (виду) народовладдя.

5. Визначення всіх складових механізму реалізації кожним суб’єктом народовладдя належних йому прав (повноважень) у сфері управління публічними (суспільними) справами є предметом подальших наукових досліджень.

ТЕОРІЯ ГРУПОВОЇ ДІЇ ВІД ОЛСОНА

            Теорія груп - лише один із аспектів багатогранної творчості видатного американського економіста і соціолога Менкура Олсона. Однак, саме цей аспект представляє особливий інтерес для економістів, юристів, політологів та соціологів. В основі теорії груп Олсона лежить наступна концепція, в якій індивід є раціональним та егоїстичним суб'єктом, який планує свою поведінку і наперед "прораховує" позитивні та від'ємні наслідки своїх майбутніх дій. Індивід не обов'язково являється розумним та послідовним в своїх діях, але він ніколи не забуває про свій інтерес. Останній, як правило, повинен носити актуальний характер, тобто бути не тільки передбачуваним, але і швидко реалізованим. Раціоналізм та егоїзм за Олсоном є центральними рушійними мотивами в поведінці індивіда. 

                    Не зайвим буде дати визначення поняття інтерес. Інтерес - від лат. interesse - має значення, важливе - об'єктивно зумовлений мотив діяльності суб'єкта: окремої людини, індивіда та громадянина, групи, страти, класу, суспільства, яка спрямована на задоволення певних потреб. Також цікавим є таке визначення інтересу: "інтерес - це соціальний феномен, який притаманній людині і являє собою вираження об'єктивної залежності життєдіяльності людей від соціальних умов життя... Під впливом інтересу людина ставиться до об'єктивної дійсності як суб'єкт, бо ця дійсність, виявляючи вплив на можливості задоволення потреб, змушує її до певного характеру і виду діяльності.

                Оціночний підхід до характеристики "раціонального та егоїстичного індивіда" не був новим у політичних науках, він ще у свій час був описаний ГВ.Ф. Гегелем. "У громадянському суспільстві кожний собі мета, а решта для нього ніщо. Однак без відносин з іншими він не може досягти всіх своїх цілей: тому ці інші - це засіб для досягнення певної мети. Однак певна мета через відносини з іншими здобуває форму загального й задовольняє себе, спів вдовольняючи водночас благополуччя іншого".  Тут ми намагаємося  розглянути наступні положення теорії М. Олсона:

   1) головна концепція, яка лежить в основі трактування мотивів поведінки індивідів та груп інтересів (як раціональні егоїстичні індивіди виробляють колективні блага, формують організації і партії);

      2) критика поглядів традиційної економічної теорії і традиційної теорії груп;

      3) природа колективних благ і проблема "безбілетника";

      4) різниця дій в малих та великих групах;

      5) примус у великих організаціях;

      6) умова ефективності великих організацій.

               Розглянемо мотиви поведінки раціональних індивідів при створені відповідних організацій. Існує загальна, певна мета, характерна для організацій загалом. Такою метою є просування інтересів своїх членів. В противному випадку, якщо організація неспроможна представляти і реалізовувати інтереси своїх учасників, чи вони слугують лише верхівці керівництва, зазвичай такі організації занепадають. З точки зору окремого індивіда, якщо він не бачить конкретних вигод, які він отримає, будучи членом організації, то чому він буде діяти задля неї, при цьому витрачаючи свій час та гроші?

              Зрозуміло, що немає сенсу створювати організацію і ставати її членом, коли індивід може самостійно діяти у власних інтересах краще, ніж організація. Індивіди, які належать до якоїсь організації або групи, мають як спільний інтерес так і суто індивідуальні інтереси, відмінні від інтересів інших індивідів - учасників тієї ж організації або групи. Розрізняють індивідуальні інтереси і групові. До останніх входить національні, місцеві, регіональні, суспільні (громадські), відомчі, загальнодержавні, загальнолюдські і багато інших в залежності від групи, великої чи малої, що розглядається. З теорії груп М.Олсона явно випливає, що індивідуальний інтерес переважає всі інші інтереси і слугує основним мотивом діяльності індивіда.

          В своїй теорії М. Олсон вводить наступне поняття -суспільне, колективне або спільне благо, яке визна-чається як будь-яке благо, для якого характерним є таке: якщо будь-яка особа із групи його споживає, то й інших членів цієї групи неможливо позбавити цього. В теорії груп М.Олсона виділяє три види груп: мала або "привілейована" група, проміжна група та велика або "латентна" група. 

         Мала або "привілейована" група - ця група яка відповідає олігополії (олігополія - панування невеликої кількості фірм і компаній в виробництві певних товарів і на ринку цих товарів) в ринкових умовах. Учасники цієї групи мають стимул до забезпечення колективного блага навіть коли вони самі сплачують всі витрати групи.

              Проміжна група - учасники цієї групи не мають настільки великої частки вигоди, щоб це було для кожного з них стимулом самостійно забезпечувати себе благом як це має місце в малій групі, але все ж таки вигода є значною.

          Велика або "латентна" група (латентний (або лятентный) (тэ), латентна, латентне (латин, latens - прихо-ваний) той, хто не виявляє себе видимими ознаками, недоступний зовнішньому спостереженню) - учасники цієї групи не мають великої частки вигоди (частка кожного дуже мала), його зусилля для досягнення колективного блага є незначними, а оскільки ніхто у групі не реагуватиме на його бездіяльність, він не матиме стимулу щось робити.

         М.Олсон піддає сумніву та критиці погляди традиційної економічної теорії і традиційної теорії груп. Тра-диційна теорія груп має два головних варіанта присвячених аналізу поведінки груп індивідів: "казуальний" та "формальний". "Казуальний" варіант традиційної теорії груп полягає в тому, що людина фундаментально схильна до формування асоціацій і приєднання до них. Цей варіант дуже яскраво ілюструє італійський політичний філософ Гаетано Моска "людині властивий інстинкт збивання у зграю та боротьби з іншими зграями". "Формальний" варіант традиційної теорії груп полягає в тому, що його прихильники намагаються пояснити сучасні асоціації та групи як один з аспектів еволюції сучасних індустріальних суспільств.

              Залишається без відповіді питання, що ж тоді є первинним джерелом, якому завдячують своїм існуванням і малі первинні групи примітивного суспільства, і великі добровільні асоціації сучасності. Деякі прибічники традиційної теорії груп відповідають на це запитання, що первинним джерелом є функції, які виконують групи або асоціації. Характерним для всіх форм традиційної теорії є те, що вони припускають по суті універсальну участь у добровільних асоціаціях і що малі групи, а також великі організації привертають учасників з однакових причин (виконання функцій). Цю тезу М.Олсон піддає сумніву та вважає, що вона не відповідає дійсності. Він стверджує, що пересічна особа насправді зазвичай не належить до великих добровільних асоціацій, як це припускає традиційна теорія. "Цю традиційну теорію ставить під сумнів емпіричне дослідження, яке показує, що пересічна особа насправді зазвичай не належить до великих добровільних асоціацій, і твердження, що типовий американець є "людиноютовариства", -здебільшого міф".

              Прихильники традиційної теорії груп припускають, що в усьому, за винятком розміру, мала група настільки подібна до великої, що вона має поводитись за подібними законами. Цю тезу Олсон рішуче відкидає і заперечує шляхом логічних взаємозв'язків, що прослідкову-ється на протязі всього його дослідження. Він робиться наголос на різниці між малими та великими групами за ступенем успішності (ефективності) виконання своїх функцій та спроможністю приваблення учасників, що буде в загальному проілюстровано згодом.

           Фундаментальною характеристикою всіх груп або організацій є наступне: будь-яка група або організація, велика чи мала, працює задля того, щоб мати колективну вигоду, яка приноситиме користь усім членам цієї групи. Через це всі члени цієї групи зацікавлені в отримані колективної вигоди і аж ніяк не у сплаті витрат на забезпечення цього колективного блага. Кожен хотів би, щоб інші сплатили всі витрати, а він просто отримував би вигоду незалежно від того, несе він частину витрат чи ні.

            Економічний аналіз проведений М.Олсоном показує, що у дуже малих групах, де кожен учасник отримає суттєву частку загального виграшу, тому, що у групі мало учасників, колективне благо часто може надаватися завдяки добровільній, егоїстичній дії членів групи, незважаючи навіть на відсутність примусу або інших позитивних стимулів. У менших групах, які майже завжди характеризуються значною нерівністю учасників, існує більша вірогідність надання колективного блага, бо має місце більш значний інтерес кожного окремого індивіда до колективного блага, навіть якщо вони самі будуть змушені сплачувати усі витрати групи. Ситуація буде такою лише тоді, коли вигода групи від набуття колективного блага перевищує загальні витрати більшою мірою, ніж ті перевищують виграш одного або кількох індивідів у групі. Якщо в малій організації якась особа припиняє сплачувати за колективне благо, яке вона отримує, то для всіх інших у цій групі витрати відчутно збільшаться. Відповідно, вони можуть відмовитися продовжувати робити внески і як наслідок колективне благо не буде надаватися. Цю думку поділяють усі члени малої групи і усвідомлюють ситуацію, що припинення сплати за колективне благо одного його учасника призведе врешті решт, що ніхто з групи не буде отримувати колективне благо і всі програють від цього. Відповідно, ці суб'єкти будуть продовжувати робити внески з метою набуття колективного блага. Ефективність малих груп підтверджується як спостереженнями та досвідом так і теорією. Ця думка явно виражена під час прийняття рішень.

            Навпаки, у великій групі, де внесок одного індивіда є неістотний для групи загалом, тобто не впливає на тягар витрат або вигоди для окремого члена групи ймовірність отримання колективного блага зменшується. Це відбувається тому що, як було зазначено вище, кожен хотів би, щоб інші сплатили всі витрати, а він просто отримував би вигоду незалежно від того, несе він частину витрат чи ні. Також у великій організації так як і в економічних організаціях за умов існування ринку досконалої конкуренції окремий її суб'єкт буде діяти і планувати свої дії виходячи від свого економічного зиску, припускаючи при цьому, що його доля в загальному є незначною, що втрата одного платника членських внесків несуттєво підвищить фінансовий тягар для будь-якого іншого платника, його дії не вплинуть на загальну ситуацію на ринку та його приклад не наслідують інші. Якщо благо надається завдяки зусиллям частини групи, виграш отримують усі, хто входить до групи незалежно від того, чи робили вони будь-що задля задоволення групового інтересу, чи ні. їхня свідомість як раціональних суб'єктів буде роздвоюватися: з одного боку вони зацікавлені в отримані колективного блага, а з іншого - хочуть уникнути сплати внесків. Таким чином, у великих групах у наданні суспільного блага типовою є ситуація "безбілетника". Але приймаючи до уваги, що і інші індивіді є також раціональними і будуть думати та діяти таким же чином. Відповідно, загальні блага для групи чи організації в цілому будуть меншими або їх зовсім не буде, якщо така ситуація матиме місце. В результаті група буде не дієвою і згодом зникне.

                У великій групі інтересом типового учасника можуть знехтувати (через те, що його зусилля є незначними) в результаті він втратить зацікавленість в тих самих зборах на яких відбувається обговорення та прийняття рішення, а в деяких випадках поступово не буде обтяжувати себе навіть детальним вивченням питання і це згодом перейде на нехтування відвідування останніх. Тому в великих групах створюються різного роду комітети та підгрупи, з метою подолати цю проблему та залучити рядових учасників до активності.

                У великій групі, де внесок одного індивіда незначний для групи в цілому, колективне благо, напевно, не буде надаватися за відсутності примусу або інших зовнішніх стимулів, які б спонукали членів великої групи до дій у їхніх спільних інтересах. Чим більшою є група, то тим далі вона буде від отримання оптимального обсягу колективного блага. Це зумовлено тим, що у члена групи зменшується мотивація за власні кошти забезпечувати більший обсяг колективного блага, якщо він отримує безкоштовно ці блага за рахунок інших членів групи. До недоліку великої групи відноситься також твердження, що чим більша група тим більшими є організаційні витрати групи для ведення своєї діяльності. Політична влада великої спілки вочевидь більша, ніж малої. При цьому М.Олсон робить висновок, що чим більшою є група, тим менше вона реалізовуватиме спільні інтереси і тому вони є нестійкими.

             Розглядаючи умови ефективності великих організацій М. Олсон виділяє лише один випадок, за якого соціальні стимули можуть бути придатними для того, щоб зумовити групову дію в латентній групі. Це "федеративна" група - група, поділена на низку малих, кожна з яких має причину об'єднатися з іншими з метою сформувати федерацію, що представляє собою велику групу. Соціальні стимули відіграють суттєву роль в основному лише у малій групі, а у великій вони мають значення лише тоді, коли вона виступає федерацією менших груп. Суспільні санкції і суспільні винагороди виступають "селективними стимулами"; тобто вони належать до тих видів стимулів, які можуть використовуватися для мобілізації латентної групи. Природа соціальних стимулів передбачає, що їх можна по-різному застосовувати до різних індивідів. "Окрім грошових і соціальних стимулів, існують також еротичні, психологічні, моральні й ін. стимули. Залежно від того, якою мірою будь-який з цих типів стимулів приводить латентну групу до набуттю колективного блага, це використовується або може використовуватися як "селективний стимул", тобто дозволяє вирізняти з-поміж індивідів тих, хто підтримує дії у суспільних інтересах, і тих, хто цього не робить. Навіть у випадку, коли моральні засади визначають, діятиме особа в інтересах групи чи ні, вирішальним чинником виступає те, що моральна реакція слугує як "селективний стимул"... суть ідеї полягає в тому, що моральне ставлення може мобілізувати латентну групу лише тоді, коли воно створює селективні стимули".

                  Особливу увагу в теорії груп М. Олсона приділено профспілкам як представникам великих груп. "У про-цесі становлення громадянського суспільства суттєве значення має формування і реалізація економічних інтересів громадян, задоволення їх матеріальних потреб, а також забезпечення прав, зокрема, права на працю, її оплату тощо. Це зумовлено тим, що економічні інтереси є визначальними у відтворенні соціальних суб'єктів. Саме їх реалізація та задоволення матеріальних потреб дає людям можливість повноправно діяти у громадянському суспільстві та реалізовувати інші свої інтереси, утверджуючи себе громадянами країни. Перефразовуючи К.Маркса, можна сказати, що для того, щоб відчувати себе громадянином і займатися будь-якими видами громадської діяльності, людина, перш за все, мусить задовольняти свої економічні інтереси і матеріальні потреби". Залежно від характеру цих інтересів та потреб у громадянському суспільстві формуються відповідні групи економічних інтересів, які різняться способом і мірою їх реалізації. Головними з цих груп є підприємці - власники, наймані працівники, селянство, середній клас тощо. Соціально-економічними організаціями захисту інтересів найманих робітників виступають, в основному, професійні спілки.

                Безпосередньою передумовою виникнення професійних спілок є промислова революція, яка дає пош-товх для систематичного застосування у виробництві машин і розвитку великої промисловості. Безперечно, робітники і в докапіталістичному суспільстві не були розрізнені. Скоріше, навпаки. Адже вони входили до складу системи соціальної та професійної солідарності, яка утворювалася довкола корпорацій. Потім вони приходять до професійної організації. Звідси з'явилися товариства (компаньйонажі), які були і реальними братством, і співробітництвом, громадами взаємодопомога і знаряддями боротьби. На нашу думку, профспілки дійсно могли виникнути лише за індустріального типи виробництва і капіталістичного способу організації праці. Вони постають тільки у новий час, коли капіталізм створює соціально-економічне підґрунтя для зародження і росту тривало діючих асоціацій найманих робітників. Це підґрунтя виступає у вигляді, принаймні, трьох постійних чинників нового суспільного ладу: системи вільного найму праці, товарного характеру робочої сили і постійної армії найманих робітників.

                  Товарний характер припускає рівність у відносинах між покупцем і продавцем, те що стосується продажу робочої сили, то у боротьбі за кращі умови найму робітник є слабшою стороною, оскільки змушений швидше реалізовувати свою робочу силу ніж капіталіст свій капітал, і звідси самовільно виникає гостріша конкуренція між робітниками, ніж між капіталістами. Унаслідок цих обставин поодинокі та розрізнені робітники свою робочу силу продають на ринку невигідно. Якщо один робітник торгується з одним капіталістом, то він завжди продає свою працю невигідно, оскільки капіталіст може чекати довго, робітник же не може жодного дня провести без їжі та житла, а їх він може отримати тільки за гроші.

             Щоб вигідно продавати свою робочу силу, робітникам потрібно об'єднуватися у профспілки. Торгуючись спільно, вони можуть досягти більш вигідної ціни, оскільки тоді капіталіст понесе збитки, а робітники можуть утворити спільну касу, яка допоможе їм проіснувати, доки йде торгівля. Завдяки появі профспілки усуваються головні недоліки, від яких страждають робітники як продавці робочої сили, а саме перш за все - попит праці на будь-яких умовах. Профспілки дають робітникам можливість самостійно визначати подібно до інших продавців товарів свої умови продажу, негайно користуватись наступаючим покращенням становища на ринку, а за слабкого попиту на товар - утримуватись від його продажу. За допомогою профспілок усувається також нездатність робітників пристосовувати пропозицію пропонованого ними товару до попиту даного часу так само як і впливати на пропозиції його у майбутньому.

                 Завдяки профспілці робітники отримують можливість стримати зростаючі злидні шляхом впливу на умо-ви праці у власних інтересах, домагаючись зменшення конкуренції при продажу своєї робочої сили, єдиного товару, який в них залишився. "Робітничі асоціації можуть домогтися підвищення ставок оплати праці лише силою; ця сила може застосовуватися активно або становити лише загрозу, але це має бути сила ... Ті, хто вам каже, що профспілки мають підвищувати ставки заробітної плати тільки моральними настановами, схожі на тих, хто розповідав би про тигрів, які харчуються апельсинами".

          Повертаючись до аналізу поведінки індивідів у профспілках, як великих групах М.Олсон висуває ідею примусовості в своїй теорії. "Примусове членство припускає наявність певних засобів або організації для того, щоб зробити членство примусовим, тобто втілити у життя правило, за яким не-член спілки не міг би працювати на даному робочому місці. Для неорганізованих робітників неможливо створити велику спілку, навіть якщо вони усвідомлюють потребу у примусі, бо спершу вони мають утворити організацію, яка впроваджуватиме в життя політику спілкового підприємства. Проте для малої спілки можливо привернути нових учасників без примусу, а вже потому, якщо вона захоче, забезпечити своє виживання і зростання влади через запровадження примусового членства. Як тільки спілку створено, вона може зростати в розмірі або об'єднуватися з іншими спілками, щоб представляти великі групи працівників, лише за умови, що членство є примусовим. Таким чином, використання профспілками здавна примусу є консистентним із гіпотезою, що уніонізм мав починатися з малих груп у фірмах невеликого розміру". Ще один яскравий доказ в необхідності примусу в профспілках наведений в наступній тезі. "Якщо деякі працівники окремої фірми виходять на страйк, функція пропозиції праці зсувається вліво; таким чином, для тих, хто продовжує працювати, або найнятих штрейкбрехерів, ставки оплати праці стануть трохи вищими, ніж раніше. Страйкарі ж на час конфлікту не отримують нічого. Тобто всі економічні стимули, що впливають на індивідів, перебувають на боці тих працівників, які не приєднаються до пікетів. Тоді чи має дивувати те, що для того, аби утримати окремих працівників від поступки спокусі працювати під час страйку, повинен застосовуватись примус і що ворожі до спілок роботодавці також мають застосовувати насильство?". Не можна не брати до уваги аргументи проти примусовості в профспілках, наприклад, таких як: обмеження індивідуальної свободи, "право на працю" - суть якого полягає в тому, що якщо фірма має задовольнити своїх клієнтів, то і спілка повинна пройти випробування як відкрите підприємство, і вона пройде його успішно, якщо її діяльність задовольнить потенційних членів. З огляду на раціональну поведінку індивідів у групах М.Олсон робить висновок, що без примусового членства в профспілках вони залишаться функціонувати тільки на папері, а фактично перестануть існувати.

               Окрім примусового членства, пікетів і насильства деякі спілки застосовують також позитивні селективні стимули: вони пропонують неколективні вигоди тим, хто не хто приєднується до спілки, і позбавляє їх тих, хто не приєднується. В окремих випадках ці неколективні блага є дуже важливими. До таких благ можна віднести: взаємодопомогу, страхування, захист прав робітників, привілеї робітників зі стажем, допомога з працевлаштуванням, підтримка скарг на роботодавця, соціальні заходи. Соціальні заходи є звичайним явищем. Спілки витрачають кошти на соціальні заходи щоб їх члени відчули, що вони отримують щось від своїх внесків. Але такі заходи дуже рідкі і обмежуються як зазвичай тільки великими святами.

             Також для успішності великої організації необхідна присутність суспільного тиску. В своєму досліджені М.Олсон не відкидає існування не економічних чинників. Економічні стимули - не єдиний можливий вид мотивації участі та діяльності в організації; люди іноді також керуються бажанням завоювати престиж, повагу, дружбу та іншими соціальними і психологічними цілями, які можна визначити як соціальні стимули. М. Олсон не відкидає також існування альтруїстичної поведінки в людях, але він стверджує, що альтруїстична поведінка, яка не має відчутного ефекту, іноді навіть вважається не гідною похвали. Наступні приклади наведені в досліджені М. Олсона яскраво підтверджують вищезгадане положення. "Людину, яка намагається стримати повінь, вичерпуючи воду за допомогою відра, вірогідно, вважатимуть скоріше диваком, аніж святим, навіть ті, кому він намагався допомогти" [13] - каже М. Олсон. "Навіть якби суб'єкт великої групи повністю нехтував своїми власними інтересами, він не робив би раціонального внеску в набуття будь-якого колективного або суспільного блага, якщо його внесок не буде зауважено. "Фермер, який ставить інтереси інших фермерів вище за власні, не обмежуватиме своє виробництво з метою підвищити ціни на аграрну продукцію, доки він не знатиме, що його пожертва не приноситиме комусь відчутної вигоди. Такий раціональний фермер, хоч би яким неегоїстичним він був, не робитиме марну та безцільну пожертву, а спрямовуватиме свою філантропічну діяльність туди, де вплив на когось буде відчутним". Егоїстична поведінка їх членів є насправді спільною рисою для організацій того типу, який досліджується в роботі М. Олсона.