Народовладдя як інститут громадянського суспільства в Україні: можливості та реальність.

                   Слід сказати, що й тепер, як і в грудні 1991 p., коли було проголошено незалежність України, тривога людей, суспільства загалом не зменшилася. Спроби виправдати припущені помилки та кризову ситуацію тяжкою спадщиною чи труднощами перехідного періоду вже не сприймаються. Демократія має стверджуватися через гідні дії та вчинки. Держава після прийняття Конституції України й становлення владних структур повинна довести, що вона спроможна здійснювати результативну соціальну політику, створити відповідні умови розвитку громадянського суспільства.

  Вивчення сучасного стану громадянського суспільства в Україні свідчить про ймовірність кількох сценаріїв його розвитку.

                   Перший. Згортання громадянського суспільства й реставрація в тому чи тому вигляді тоталітарного режиму. Другий. Консервація на тривалий час наявного стану речей і, відповідно, авторитарних методів управління. Третій. Поступовий еволюційний розвиток і зміцнення громадянського суспільства. Останній сценарій є найбільш вірогідний. Проте не можна виключати й імовірності двох перших.

Утвердження громадянського суспільства в країнах, що стали на шлях демократичного розвитку, — справа непроста й тривала. Дж. Кін зазначав, що народження та відродження громадянського суспільства завжди пов'язане з небезпеками. Воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою. Незріле громадянське суспільство може перетворитись на поле битви, на якому, завдяки правам і свободам, лисиці насолоджуються свободою полювання на курей.

Еволюційний шлях розвитку громадянського суспільства в Україні передбачає використання наявних передумов, свого роду ресурсів, спрямованих на утвердження громадянського суспільства. Йдеться, насамперед, про Основний Закон держави. Конституція України законодавчо закріплює права і свободи, якими володіє кожен громадянин держави та які держава йому гарантує. Відповідна стаття розділу І Конституції України стверджує: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». І далі: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» — таку назву має Розділ ІІ Основного Закону держави. У 53 статтях цього розділу визначено найважливіші конституційні права та свободи громадян України. Серед них право на вільний розвиток своєї особистості, невід'ємне право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, право брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Важливе значення мають також конституційні норми стосовно власності, трудової та підприємницької діяльності, соціального забезпечення, охорони здоров'я, виховання, освіти, релігійної сфери та сім'ї.

Говорячи про перешкоди у здійсненні конституційно закріплених громадянських прав і свобод, треба мати на увазі суттєвий розрив між офіційно задекларованим і реально існуючим порядком їх здійснення.

Наступним ресурсом, що сприяє еволюційному становленню громадянського суспільства в Україні є накопичений населенням за роки незалежності досвід громадянської самодіяльності, активного вираження й захисту своїх інтересів. На сучасному етапі в Україні відбувається активний процес формування основних структур громадянського суспільства — політичних партій. Їхня головна функція, яка безпосередньо стосується громадянського суспільства, полягає в артикуляції інтересів різноманітних соціальних прошарків населення. Далі йдуть групи інтересів. До груп інтересів належать об'єднання підприємців, професійні спілки, товариства споживачів, благодійні товариства. У міру створення інфраструктури ринку з'являються відповідні бізнесові спілки та асоціації. До цього слід додати «третій сектор». Це — неформальні, неурядові, некомерційні організації.

Новим соціальним інститутом для України є місцеві органи самоврядування. Згідно з правовими актами важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія. Відповідно до Закону України, місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Значущість місцевого самоврядування полягає в тому, що воно забезпечує оптимальне поєднання загальнодержавних інтересів та інтересів кожної місцевої спільноти й виконує функцію впливового інституту громадянського суспільства.

Оцінюючи діяльність структур громадянського суспільства, можна стверджувати, що у них є достатній потенціал, який дозволяє громадянам брати участь у процесі ухвалення політичних рішень із життєво важливих питань і здійснювати контроль за їх реалізацією. Проте реальний вплив громадських організацій на політичній арені все ще незначний, а їхні можливості обмежені.

Подальший розвиток громадянського суспільства в Україні залежить від розв'язання низки непростих проблем. Одна з них — удосконалення відносин між державою і суспільством, владою та громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити ситуацію, за якої більшість її громадян почувалися б активними суб'єктами політики, а не її пасивними об'єктами. Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр ваги, з яким мусили б рахуватися владні структури, не стало воно й противагою владі.

Влада — одна з фундаментальних засад суспільства. Вона існує скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, різних організаціях і закладах, у державі. Влада — це здатність системи забезпечити виконання її елементами прийнятих зобов'язань, спрямованих на реалізацію колективних цілей. «Влада може бути визначена як реалізація поставленої мети» (Бертран Рассел).

                  Влада, політична влада — це здатність і можливість однієї особи, групи людей здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку громадян і об'єднань за допомогою різноманітних засобів — волі, авторитету, права, насильства. Суть політичної влади визначають її функції: формування політичної системи суспільства; управління справами суспільства й держави; створення відповідного типу правління, режиму й, зрештою, державно-політичного ладу суспільства.

Як відомо, політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки порівняно самостійне значення мають стосунки влади з громадськими об'єднаннями, з політичними партіями, громадянами, зокрема під час виборів, інших масових акцій. Важливим компонентом політичної влади є культура влади — форма соціальних відносин, які полягають в обмеженні примусу й переході до застосування в управлінні авторитету та традицій. Культура влади базується на законі й авторитеті громадян, на правовій ідеї. Двадцяте століття знаменувало перехід усіх західноєвропейських держав до практичної реалізації ідеї поділу влади відповідно до власних можливостей, політичних цілей та історичних традицій. Поділ влади — провідний механізм функціонування всіх видів політичної і неполітичної влади, характерна для демократичної держави система функціонування влади, згідно з якою законодавча, виконавча й судова влада здійснюються різними людьми. Тільки узгодження дій усіх трьох гілок влади спроможне забезпечити функціонування та стабільний розвиток держави. Принцип розподілу функцій влади невіддільний від визнання єдності державної влади, джерелом якої є народ.

На сучасному етапі для українського народу сильна влада є нагальною потребою. Сила демократичної влади (а перспектива лише за такою владою) значною мірою ґрунтується на довірі народу, його активній, зацікавленій участі у здійсненні державної політики. Для здобуття такої довіри, поряд з іншими передумовами, визначальними є дії самої держави, її владних структур, які мають бути етично мотивовані. Йдеться про якісні зміни самої держави й характеру її відносин із індивідами, які тепер — зрілі, самостійні в своїх судженнях і діях громадяни. Держава не є замінником моралі, вона продовжує, доповнює її. Остаточний вихід із глибокої економічної кризи, у якій до останнього часу перебуває держава, можливий лише на шляху поглиблення демократії, активного залучення матеріального та інтелектуального потенціалу країни. Для цього народ, як суверен всієї влади в державі, повинен мати організаційні структури для реалізації власної владної волі. Наявність розвиненої партійної системи, сучасних форм безпосередньої та представницької демократії, опозиції — вирішальні передумови незворотності демократичного процесу.

Термін «опозиція» політичною наукою, як відомо, визначається як протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії. Опозиція є неодмінним компонентом, індикатором демократичного суспільства й правової держави. У політичній практиці й науці визначаються різні види й форми політичної опозиції: стосовно системи влади — лояльні та нелояльні, за місцем дії — парламентські й непарламентські; за способом дії — системні й ситуаційно-орієнтовані. Цивілізована опозиція — це коли суперечності між більшістю і меншістю не ставлять під загрозу основи конституційної та правової системи. В класичному розумінні цивілізована опозиція — це коли не тільки партія, що перемогла, визнає законність і справедливість правил гри, а й партія переможена — також, хоч саме їй це визнання дається нелегко. Зауважимо при цьому: переможена партія виходить із того, що в ході суперництва зіткнулися не сили Добра і Зла, а лише земні інтереси, кожен з яких — законний, і що благополуччя однієї із сторін не можна досягти за рахунок кривдження іншої. Зрештою, політичні перемоги й поразки не є остаточними: слід потерпіти до наступних виборів.

У випадку, коли політична боротьба сприймається як зіткнення Добра й Зла, коли партія — переможниця прагне почати національну історію з «чистої сторінки», «переграти» її, а переможена партія чекає свого часу, щоб повернути рух історії у зворотному напрямі, така протидія, така опозиція не може вважатися конструктивною. Характерна деталь: подібну ситуацію відбито в самій назві герценівського журналу «Колокол», яку прибічники радикальних політичних сил розшиф-ровували як «Кол о Кол». Громадяни режимів, що демократизуються, мають почати думати інакше про природу політичної гри й влади, переходити від жорсткої політики «хто кого» до політики, орієнтованої на компроміс і створення механізмів залучення населення в політику.
Отже, конструктивна опозиція має бути альтернативною, а не антагоністичною політиці, стратегії й тактиці панівної владної еліти. У сучасному українському суспільстві ще не створено умов для функціонування цивілізованої опозиції.

Сильною демократична влада може бути за наявності відповідних ресурсів. Діяльність громадян на підтримку своєї влади є вирішальним соціальним ресурсом демократичної держави. В Україні поки що цього не сталося. Штучно створено й узаконено унікальну (навіть за світовими стандартами) спекулятивну та кримінальну буржуазію. За кордон вивозяться сировина й матеріали, там же розміщується набутий на обкраданні власного народу капітал.

Кримінальна й напівкримінальна буржуазія лізе (і не безуспішно) до влади. Люди працьовиті, енергійні, високої культури й інтелекту, які переймаються честю та благом країни, залишилися без правової підтримки й належної винагороди за сумлінну працю. Це знижує довіру громадян до влади. Головним же ресурсом демократичної влади є не нагромадження (і не загарбання) речей, грошей, земель, а високорозвинене матеріальне й духовне виробництво. Адже зрозуміло, що доки держава не забезпечить себе достатньо міцним і надійним економічним базисом, доти будь-які розрахунки на здійснення сильної, авторитетної внутрішньої і зовнішньої політики залишатимуться утопічними.

Ще одна проблема — формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості й формування потужного середнього класу.

Соціальна структура українського суспільства на сучасному етапі характеризується наявністю чотирьох соціальних прошарків: верхній (реальний владний прошарок, який виступає в ролі основного суб'єкта перетворень); середній (середні підприємці, менеджери середніх і невеликих підприємств, середня ланка владних структур, найбільш кваліфіковані інженерно-технічні фахівці. Цей прошарок є або може бути соціальним підґрунтям політичних і економічних перетворень); базовий (охоплює дві третини суспільства, має середній професійно-кваліфікаційний потенціал і відносно обмежені трудові можливості); нижній (в основному люди похилого віку, а також ті, хто не має професії та зайнятий малокваліфікованою працею). І, нарешті, «соціальне дно» (напівкримінальні елементи, бомжі). Зародковий стан, у якому перебуває середній прошарок, боротьба за виживання найчисельнішого базового прошарку, який найближчим часом не може розширити рамки середнього класу, залишає відкритою проблему формування масової соціальної бази демократії та громадянського суспільства в Україні. В умовах подолання тенденції зубожіння, наявного й прихованого безробіття, незадовільної оплати праці, низьких пенсій, кризи системи охорони здоров'я, корупції практично в усіх сферах соціальний захист населення, обстоювання його соціальних прав є центральною проблемою становлення громадянського суспільства в Україні.

Високорозвинена моральна, правова, духовна культура є необхідною передумовою утвердження демократії. В Україні слідом за економічною й соціальною кризою болісного розламу зазнала й культура. Втрачено моральні орієнтири та соціальні ідеали, які були опертям мільйонів людей. Алексіс Токвіль зазначав, що небезпека демократії не в радикалізмі, а в духовному застої та занепаді моральності.

І, нарешті, проблема, вирішення якої значною мірою сприятиме розвитку громадянського суспільства в Україні, — напрацювання консолідуючої ідеології. Громадянське суспільство ґрунтується на принципі ідеологічного плюралізму, реальному праві всіх суб'єктів безперешкодно дотримуватися та обстоювати різноманітні ідеї, теорії, погляди, які віддзеркалюють різноманітні аспекти життя суспільства. Цей принцип не виключає, а передбачає наявність ідеологічного консенсусу щодо найважливіших і найзначущіших для розвитку громадянського суспільства цінностей. Як підтверджує досвід, такі цінності можуть бути визначені в рамках політичної нації. Ключовими цінностями загальногромадянської ідеології могли б стати патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість.

На нинішньому етапі роль Української держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства й владних структур: держава невпинно розширює свої повноваження в соціальній сфері, а громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної системи. Відбувається соціалізація держави й політизація громадянського суспільства.

 

ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА: поняття, функції, роль та статус.

У системі місцевих фінансів особливу роль відіграє місцеве самоврядування. Як в унітарних, так і в федеративних державах фінанси місцевого самоврядування є однією з форм і складовою фінансів місцевих органів влади. Фінанси місцевого самоврядування – це фінанси низових одиниць влади. Як відомо, від ефективності діяльності низової одиниці системи залежить ефективність усієї системи. Тому проблема формування фінансів місцевого самоврядування має ключове значення для всієї фінансової системи України. Носієм місцевого самоврядування і, отже, суб'єктом фінансової діяльності є колектив людей, об'єднаний за територіальною ознакою, тобто територіальний колектив. Територіальний колектив – це визнана в праві місцева спілка людей публічного характеру або місцева публічна спілка. Таким чином, територіальний колектив є формою організації місцевої влади. Проблеми територіальних колективів в українській літературі й досі не розроблено. В зарубіжній літературі цьому питанню приділяється велика увага. Серйозні дослідження проблем територіальних колективів проводилися в період, що передував 1917 року, у Росії.          У кожній країні є значні особливості в організації територіальних колективів. Територіальні колективи мають різні назви. В Італії, Бельгії, Швеції – це комуна, в Німеччині – община, в Російській Федерації – "муниципальное образование", "территориальное сообщество", в колишній Російській імперії – община та земство, у Франції – комуна, департамент, регіон, у Польщі – гміна. В Україні вперше в офіційних документах термін територіальний колектив використано в Конституційному договорі між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України", укладеному 8 червня 1995 року. Стаття 47 договору визначила, що місцеве самоврядування в Україні – "це гарантоване державою право територіальних колективів громадян та обраних ними органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати всі питання місцевого значення в межах Конституції і законів України". Там же зазначалося, що "первинними суб'єктами місцевого самоврядування є територіальні колективи громадян, які проживають у селах (сільрадах), селищах, містах". У Конституції України, прийнятій у 1996 році, територіальний колектив названо територіальною громадою. Це відповідає національним історичним традиціям України. Довгий час у середні віки і до початку XX століття в різних частинах України і за різних політичних умов громада була основною територіальною одиницею. Вона користувалася правом самоврядування, формувала свої органи управління. Громада була власником частини землі. її розподіл здійснювався за рішенням зборів громади. Громада несла кругову поруку перед державою за сплату податків. Схід громади накладав податки на членів громади. У Російській імперії громада, визнана владою як самоврядна одиниця, існувала під назвою сільське товариство. Після земської реформи 1861 року в Росії громада несла кругову поруку за викупні платежі за передану їй землю. Значний відрізок часу громадське самоврядування здійснювалося на основі звичаєвого права. По-різному складалася його доля. У Росії з XIX століття громадське самоврядування було вмонтовано в загальну систему організації державної влади. На українських землях у Польщі до 1939 року громади стали складовою частиною гмінного самоврядування. В Радянській Україні громади було ліквідовано в процесі становлення місцевих рад та колективізації.      Нинішня територіальна громада в Україні не є аналогом її історичного прообразу. Це одиниця, що створюється державою. Територіальна громада – це сукупність громадян України, котрі спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси і визначений законом правовий статус. На відміну від простої територіальної одиниці, поселення, яке має статус територіальної громади, наділяється певними правами. У першу чергу, це право на самоврядування. Згідно з Конституцією України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою. Воно може здійснюватися громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Територіальні громади обирають відповідні ради. Вони обирають сільського, селищного чи міського голову. Голова районної чи обласної ради обирається депутатами відповідної ради.         Стаття 142 Конституції встановлює, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, які є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, котрі перебувають в управлінні районних і обласних рад. Стаття 143 Конституції зазначає: територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку, контролюють виконання їх, затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють виконання їх; встановлюють місцеві податки і збори згідно із законом; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, організації й установи, а також здійснюють контроль за їхньою діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Територіальні громади, згідно з Конституцією України, можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій, установ, створювати для цього відповідні органи та служби. Конституція встановила, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку. Згідно з конституційним статусом територіальна громада набуває ряду правових ознак, які необхідно зафіксувати в законодавстві України. Коротко окреслимо правовідносини, які потребують законодавчого закріплення.            Треба встановити, що територіальна громада наділяється правом юридичної особи. Вона може бути суб'єктом цивільно-правових відносин, має право здійснювати господарські операції, набувати і відчужувати майнові права, входити в зобов'язання, вести процеси, стягувати примусові збори зі своїх членів на задоволення спільних потреб. Територіальна громада має право на формування власного бюджету, створення позабюджетних, валютних, страхових, резервних та інших цільових фондів грошових ресурсів. Територіальна громада є суб'єктом підприємницької діяльності у сфері надання громадських послуг. Вона має право бути засновником підприємств, мати частку в статутних фондах господарських товариств, отримувати доходи від дивідендів. Територіальна громада є також суб'єктом фінансово-кредитних відносин, може розміщувати місцеві позики, отримувати кредити в банківських установах і надавати кредити фізичним та юридичним особам, має право створювати комунальні банки, довірчі та страхові товариства, пенсійні фонди та інші комунальні фінансово-кредитні установи, виступати гарантом кредитів. Територіальна громада користується, володіє та розпоряджається майном комунальної власності. Майно комунальної власності належить територіальній громаді на правах колективного володіння її членами. Це майно не можна відчужити без згоди територіальної громади або її представницького органу. Відчуження майна комунальної власності здійснюється на засадах купівлі-продажу. Майно комунальної власності може використовуватися на основі прав повного господарчого відання, права оперативного управління, а також права власності. Це майно може продаватися й купуватися, передаватися в оренду, використовуватися під заставу, вноситись як частка статутного фонду господарських товариств. Частина майна територіальної громади перебуває в режимі виключно громадського користування і не може бути об'єктом купівлі-продажу, приватизації або відчуження іншим способом. До числа об'єктів, на які поширюється такий режим, належать дороги, парки, сквери, кладовища, тротуари, ріки, набережні, пам'ятники історії та архітектури, інші життєво важливі об'єкти. Матеріальні та фінансові ресурси, що перебувають у комунальній власності, є надбанням громади, недоторканність якого захищається законом. Майнові операції, що здійснено у ході реформи треба скасувати. Теперішні підходи до організації територіального поділу не відповідають сучасним вимогам. Це стосується поділу міст за категоріями підпорядкування – районного, обласного та республіканського.                     Непрості проблеми постають із втіленням у життя конституційних положень з реалізації спільних інтересів територіальних громад обласними та районними радами. Західна практика засвідчує: спільні економічні інтереси сусідні територіальні колективи реалізують на основі угод між собою, створюючи для цього відповідні асоціації. Регіональні ж органи влади мають власні функції. Тому проблематичним є наявність спільних інтересів усіх громад району чи області. Спроба консолідації коштів громад у районному чи обласному бюджеті буде викликати в багатьох із них спротив. Та життя засвідчить, наскільки дійовою є запропонована модель фінансових взаємовідносин територіальних громад із районними та обласними органами влади.         Ключова роль у системі фінансів місцевих органів влади належить місцевому самоврядуванню. Первинним носієм місцевого самоврядування є територіальна громада. Право існування територіальної громади як суб'єкта економічної та фінансової діяльності вперше передбачено в Конституції України, ухваленій у 1996 році. Територіальна громада є особливим суб'єктом господарської діяльності, поєднуючи в собі одночасно як функції низової, базової адміністративно-територіальної одиниці, так і носія місцевого самоврядування, інституту місцевої влади.    Територіальна громада виконує важливі суспільні функції, забезпечує реалізацію основних соціально-економічних прав громадян, є інструментом залучення їх до управління суспільством та його економікою. Отже, громада є вбудованим стабілізатором соціально-економічного ладу в країні та її соціально-політичного становища. Економічна та фінансова діяльність громади в Україні перебуває в стадії становлення і має бути врегульована в законодавстві.

ПРАВОВІ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ САМООРГАНІЗАЦІЇ У КРАЇНАХ ЄВРОПИ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

                  З теоретичної точки зору, поняття «територіальна громада» означає не лише адміністративно-територіальну одиницю, а й стійку систему соціальних зв’язків та відносин, що виникає між жителями конкретної території в зоні їх контактної взаємодії з метою реалізації спільних інтересів. Як правило, кожне окреме поселення є локальною соціальною системою (локальною спільнотою; громадою). В ідеалі, кожна громада має мати власні органи самоврядування або, так звані, його допоміжні рівні, які би акумулювали інтереси, притаманні певній спільноті. Як форма участі населення у місцевому самоврядуванні, самоорганізація громадян має деякі особливості, зокрема: виникає на основі власної ініціативи громадян, характеризується різноманітністю рівнів (будинок, квартал, мікрорайон, інше), може брати деякі повноваження органів місцевого самоврядування. Фактично, самоорганізація є основою самоврядування, оскільки сприяє перетворенню громадянської активності у політико-управлінські рішення.

У країнах Західної Європи, Північної Америки та Австралії організаційними формами самоорганізації громадян є, насамперед, неурядові організації, які існують, здебільшого, у формі:

центрів розвитку місцевих співтовариств;

сусідських співтовариств та трасті, які є самоорганізованими, часто неформальними, однак сталими, цілеспрямованими сусідськими зв’язками і взаємовідносинами людей, які проживають на певній території. Сусідські співтовариства мають право займатися будь-яким видом діяльності, що належить до благодійницьких, надаючи членам громади, об’єднаної за територіальною та соціальною ознакою, послуги у різнорідних сферах та вирішуючи питання місцевого значення. У більшості випадків, подібним структурам не потрібно навіть отримувати дозволи від органів місцевого самоврядування. Можна навести приклад Швеції, де є поширеною модель так званих «колективних будинків», жителі яких здійснюють спільну роботу щодо обслуговування будинку. У більшості випадків, популярною є практика підписання угод між громадянами та муніципальною кампанією, якій передаються функції щодо утримання та ремонту будинку.

                      У країнах з розвинутими традиціями місцевої демократії простежується тенденція зростання частки бюджетної підтримки структур самоорганізації громадян. Наприклад, у Великій Британії у 2010-х роках почала функціонувати урядова програма «Grassroots Grants», через яку надаються бюджетні кошти, спрямовані на підтримку організацій та ініціатив, які вирішують проблеми місцевих спільнот. Також до джерел фінансування органів самоорганізації належать державні та комунальні гранти і інші ресурси, що надаються для виконання державних та муніципальних контрактів. Поширення набуває практика, коли органи влади повністю делегують неурядовим організаціям вирішення певних соціальних проблем та фінансують їх діяльність.

Починаючи з 1990-х років, система реального місцевого самоврядування і самоорганізації громадян почала поширюватися і у країнах Центральної і Східної Європи. Щодо локального територіального устрою, то упродовж постсоціалістичних десятиліть відбулися пов’язані, хоча й подекуди, протилежні процеси: утворення нових територіальних громад на основі поділу існуючих у період соціалізму та об’єднання існуючих спільнот з малою кількістю жителів у більші. У першому випадку, громадяни переслідували мету зменшення дистанції до місцевих органів влади, у другому – підвищення ефективності надання громадських послуг у спільнотах з більшими ресурсами.

Для врегулювання проблеми існування малих, а, отже, незабезпечених ресурсами громад, у різних країнах використовуються відмінні інструменти: у Росії – референдум для прийняття рішення про об’єднання двох і більше громад, у Польщі – стандарт, що територія локальної спільноти має мати достатній потенціал для надання громадських послуг і її межі можуть бути зміненими лише рішенням національного парламенту, у Болгарії – норма, що мінімальна кількість жителів має складати 6 тис. осіб, Естонії – 3,5 тис., Латвії – 5 тис., Угорщині – 3 тис. осіб. Окрім того, наприклад, у Естонії держава підписує контракт з амальгамованими місцевими спільнотами, надаючи їм пріоритетну бюджетну підтримку, зокрема, для реалізації великих інфраструктурних проектів. У країнах, що досягли успіху щодо приєднання до європейської спільноти, для стимулювання консолідації використовувалися дотації з бюджету та різноманітних фондів, ініціатив Європейського Союзу, зокрема у формі підтримки спільних проектів.

Окрім того, у країнах Центральної і Східної Європи була інституалізована практика формування:

допоміжних органів самоврядування, які створюються у підпорядкованих територіальних одиницях єдиних територіальних громад (населених пунктах, сільських округах, районах);

органів територіального громадського самоврядування;

громадянських ініціатив, які вирішують локальні проблеми, пов’язані, в першу чергу, з захистом території від будівництва небажаних виробничих та інфраструктурних об’єктів, благоустроєм громад, дозвіллям населення, підвищенням інвестиційного іміджу спільнот, їх «відродженням», боротьбою із бідністю.

У законодавстві Чеської та Словацької Республік, Болгарії, Угорщини не передбачені окремі правові форми місцевої самоорганізації громадян. Однак, у частині постсоціалістичних країн створені правові умови для формування допоміжних рівнів управління у населених пунктах, що входять до складу більших територіальних громад, які, в свою чергу, є основою для функціонування єдиних органів місцевого самоврядування (Албанія, Грузія, Вірменія, Росія, Польща). Наприклад, в Албанії сільські громади поділяються на окремі села, де виконавчі функції здійснює старійшина, водночас, репрезентуючи інтереси жителів свого поселення в межах усієї територіальної спільноти. Дещо подібна система діє у Франції та Великій Британії, де існують так звані «мерії кварталів».

Водночас, законодавство центральноєвропейських країн дозволяє також функціонування сусідських асоціацій та центрів місцевих співтовариств, які, як вже було зазначено, є популярними у західних країнах. Центри місцевих співтовариств створюються з метою задоволення потреб членів відповідних територіальних мікрогромад, використовуючи механізм благодійництва. Сусідські асоціації беруть участь у вирішенні питань захисту своєї території, організації дозвілля громадян, покращенні якості соціальних послуг, стану довкілля та інфраструктури. Усі згадані форми самоорганізації є механізмом компенсації бездіяльності органів місцевого самоврядування або ж альтернативою їх політико-управлінських рішень.

У Польщі правові засади функціонування місцевого самоврядування визначаються Конституцією РП, яка була схвалена 2 квітня 1997 року та Законом про територіальне самоврядування. Відповідно до основного законодавчого акту, жителі населених пунктів формують гміни як місцеві територіальні спільноти, а територіальне самоврядування бере участь у реалізації публічної влади та управління. Гміни отримали право на прийняття місцевих статутів, приписи яких повинні знаходитися в рамках законодавчого поля держави, однак можуть уточнювати їх. Як правило, в статутах визначається структура місцевих органів влади, процедури їх функціонування та прийняття рішень.

Для ефективного виконання публічних завдань, гміни можуть створювати допоміжні одиниці управління – солецтва (у так званих сільських гмінах), селища (у гмінах змішаного міського і сільського характеру), райони (у містах). Потреба у функціонуванні цих ланок управління пояснюється переважаючим – великим - типом гмін: у середньому, навіть, сільська гміна у Польщі нараховує 7-8 тис. жителів, і складається, як правило, з 10-11 населених пунктів. Солецтва є традиційною для Польщі формою самоуправління громадян. У їх середовищі основні рішення приймаються зборами, а функції виконавчого органу виконує солтис, якому допомагає солецька рада. У зборах солецтва мають право брати участь усі громадяни. Схожими до тих, що в солецтвах, є засади функціонування селищ і районів: представницьким органом є рада, кількість депутатів якої має відповідати кількості депутатів ради гміни, однак не перевищувати 21 особу. Виконавчим органом є голова селища (району). Статут солецтва схвалюється радою гміни, і у цьому документі визначаються питання його організації, ліквідації та сфера діяльності відповідного допоміжного органу. Обов’язковим елементом створення допоміжних одиниць є думка жителів певної території, зокрема вони можуть пропонувати створення допоміжної одиниці, або ж висловлювати свою позицію щодо подібної ініціативи органу місцевого самоврядування. Так, наприклад, у м. Краків із 750 тис. населенням, за рішенням ради міста було створено 18 допоміжних дільниць.

Можна виділити такі характеристики допоміжних одиниць самоуправління у Польщі:

1) необов’язковість їх утворення (лише на основі рішення місцевої ради);

2) відсутність власної компетенції;

3) відсутність статусу юридичної особи;

4) нестача власних доходів, однак можливість реалізації завдань в межах місцевого бюджету на основі передачі ресурсів від місцевих рад.

Діяльність солецтв, селищ та районів у Польщі упродовж останніх років характеризувалася позитивними результатами, зокрема щодо утримання об’єктів культурної та комунальної інфраструктури. Для забезпечення діяльності допоміжних органів самоуправління використовується практика самообкладання податками та інвестування коштів місцевого бюджету. Зауважимо, що практика безпосереднього обрання населення одноосібних органів територіального самоврядування є поширеною у багатьох країнах Європи: у Болгарії (кмет), Білорусі (одноосібні органи територіального громадського самоврядування). Зауважимо, що оскільки допоміжні органи не є юридичними особами, їх керівники проводять діяльність самостійно на підставі доручення, виданого правлінням гміни. Допоміжна одиниця управляє і користується комунальним майном та розпоряджається доходами з цього джерела в межах, встановлених статутом. Статут також визначає перелік питань щодо вирішення яких допоміжна одиниця може використовувати належне їй майно. Порядок залучення інвестиційних коштів та механізми інвестування визначаються радою гміни.

У Російській Федерації (РФ) у першому базовому законі про місцеве самоврядування, що був прийнятий у 1995 році, відсутнім був термін «територіальний колектив» чи «місцева спільнота», який використовується у законодавстві центральноєвропейських сусідів. Дозволялися різні назви органів самоврядування, зокрема представницьких, відповідно до традицій територій, де вони створювалися. Окрім того, громадам було надано право самостійно визначати структуру місцевої влади, інституціоналізуючи її в статуті утворення. Фактично, була запропонована можливість формування п’яти організаційних типів самоврядування, а саме: 1) представницький орган і обраний населенням голова місцевої адміністрації (мер); 2) представницький орган та обраний його складом мер; 3) представницький орган, який очолюється одним з депутатів, і призначає голову місцевої адміністрації; 4) представницький орган виконує виконавчі функції, а його голова є, одночасно, головою адміністрації; 5) функціонування місцевої асамблеї (рос. «сход(ки)»), що співіснує з головою уряду (притаманна для малих сільських поселень).

У новому законі про місцеве самоврядування 2003 року було змінено принципи територіальної організації самоврядування, а також закріплення повноважень за конкретним рівнем громад шляхом їх диверсифікації. Встановлювалися декілька їх типів – сільське або міське поселення, муніципальний район, міський округ, внутрішньоміська територія міста федерального значення. Закон 2003 року передбачив декілька моделей організації самоврядування, а саме: 1) модель «мер – рада», заснована на загальних виборах представницьких органів та мерів; 2) модель «сіті‑менеджера», коли депутати призначали, за участі регіональної адміністрації, голову виконавчої влади; 3) змішана модель, за якої обраний мер виконує представницькі функції, а сіті-менеджер – повноваження голови виконавчої влади. Законодавство Росії передбачає, що у громадах з малою чисельністю населення (в середньому 100-1200 виборців), функції місцевого самоврядування виконують сходи громадян. Станом на 1 січня 2009 року з 24 067 місцевих представницьких органів обраними були 98,8 %, тобто відсоток застосування альтернативних форм врядування був обмежений: сходи громадян діяли лише у 0,3 % сільських поселень. Найбільшого поширення такий тип врядування отримав у Республіці Саха, Красноярському, Хабаровському краях, тобто у регіонах Сибіру та Далекого Сходу. Представницькі органи 98 муніципальних районів формувалися шляхом делегування голів і депутатів поселень.

У РФ додатковим, у порівнянні з набором, прийнятим у більшості центральноєвропейських суспільств, інструментом безпосередньої демократії є територіальне громадське самоуправління (ТГС). ТГС визначається як самоорганізація громадян за місцем їх проживання на частині території поселення для самостійного і під свою відповідальність здійснення власних ініціатив з питань місцевого значення. Законом 2003 року було визначено, що порядок здійснення самоуправління може визначатися лише статутом громади та іншими місцевими нормативними актами. При тому кордони території, на якій здійснюється самоуправління, визначаються представницьким органом спільноти за пропозицією населення. Громадське самоуправління може здійснюватися в наступних межах: під’їзд будинку; багатоповерховий будинок; група будинків; мікрорайон; сільський населений пункт, який не є поселенням; інші території[8]. ТГС може здійснюватися безпосередньо через збори та конференції громадян, а також через створення спеціальних органів. Органи ТГС обираються на зборах або конференціях громадян, які мешкають на відповідній території. ТГС вважається створеним з моменту реєстрації статуту ТГС органом місцевого самоврядування. Органи можуть бути юридичною особою та підлягають державній реєстрації в організаційно-правовій формі некомерційної організації. Можливими є такі форми територіальної самоорганізації населення як: товариства власників житла; будівельні кооперативи; деякі громадські організації та деякі органи громадської самодіяльності. Оскільки створення ТГС є необов’язковим і ініціатива щодо їх створення, як правило, належить пересічним громадянам, то ці структури є поширені по території Росії дуже нерівномірно. Станом на 2004 рік ТГС функціонувало приблизно у 60 % муніципальних утворень, в тому числі у 96 % великих міст. Однак, вже через два роки – на початку 2006 року – відбулося суттєве скорочення його географічної сфери: цей інститут продовжував діяти лише в 46 % міст. Така радикальна зміна пояснюється незавершеністю процесу перереєстрації органів самоуправління, відповідно до нового законодавства про місцеве самоврядування, і нестачею фінансових ресурсів. Як правило, самоуправління діяло на рівні мікрорайону (44 % громад), вулиці, двору чи будинку (24 % громад).

Основою створення ТГС є проведення установчих зборів жителів певної територіальної одиниці для виборів ними своїх представників. Потрібно відмітити, що спорідненими до структур ТГС є товариства власників житла, які почали активно створюватися з 2005 році, коли була прийнята відповідна правова база. Органи ТКС мають право здійснювати економічну діяльність, спрямовану на вирішення проблем територіальної громади, як за рахунок коштів громадян, так і на підставі договору з органами місцевого самоврядування із залученням бюджетних коштів. Ці структури для досягнення статутних цілей мають право здійснювати підприємницьку діяльність і створювати господарські товариства й інші господарські організації. Практика функціонування ТГС є також поширеною у Білорусі, де такі структури є підзвітні місцевому зібранню, що його заснувало або обрало, та відповідній місцевій раді як легітимному органу самоврядування. При цьому, на відповідній частині адміністративно-територіальної одиниці може бути створений тільки один орган ТГС. Серед форм органів ТГС зазначаються одноосібні та колегіальні. Колегіальний орган ТГС може функціонувати без створення юридичної особи або як юридична особа.

Одноосібний орган ТГС (староста, старійшина та інші) створюється і діє відповідно до положення, затвердженого відповідною радою на підставі примірного положення, затвердженого обласною радою. Облік одноосібних органів ТГС здійснюється відповідними виконавчими та розпорядчими органами первісного рівня. Існування одноосібних органів самоорганізації є притаманним і для інших країн світу (на зборах жителів відкритим голосуванням, як вже було зазначено, в Польщі обирається солтис, в Болгарії – кмет, в Індонезії та Таїланді – староста села та міського кварталу).

В Україні самоорганізація громадян існує у правовій формі органів самоорганізації населення (ОСН), які відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування» є самостійним елементом системи органів місцевого самоврядування. Ст. 140 Конституції України надає право сільським, селищним, міським радам створювати ці структури й наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів і майна. Закон «Про органи самоорганізації», який був прийнятий 11 липня 2001 року, визначає перелік ОСН - будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети, - які можуть мати власні і делеговані повноваження.

Як правило, окремим пунктом завдання та повноваження ОСН прописуються в статутах територіальних громад міст України. У деяких громадах приймаються програми підтримки ОСН, включно організації конкурсів проектів, ініціатив серед окремих локальних структур. У Києві, наприклад, існує близько 110 ОСН, в Одесі – 50 одиниць; окрім того, у столиці діє міська програми підтримки цих утворень на 2012-2016 роки. Окрім того, самоорганізація громад підтримується в рамках міжнародних проектів, зокрема тих, що фінансуються ЄС.

Однак система функціонування ОСН в Україні має ряд недоліків, завдяки яким ці структури не набули повсюдного поширення і не є ефективними. Мова йде про:

ускладнену процедуру створення ОСН, їх юридичної легалізації, невизначеність органу, який надає дозвіл на створення цих структур у випадку поділу міст на райони та співіснування міських та районних у містах рад;

заплутаність та складність процедури вибору керівних органів ОСН;

водночас, відсутність обов’язковості рішень ОСН для членів спільноти, яку вони представляють, ймовірність конфліктів між різними структурами, які претендуватимуть на представлення інтересів громадян. У випадку реєстрації значної кількості ОСН органи місцевого самоврядування не матимуть можливість ефективно співпрацювати з ними та враховувати пропозиції та звернення громадян;

відсутність механізму реалізації норми про можливість делегування органами самоврядування своїх повноважень ОСН;

недоліки норм щодо фінансування цих органів. Законодавство дозволяє фінансування з міського бюджету, добровільні внески та інші не заборонені законом джерела. Однак, на практиці, фактично, використовується лише фінансування з місцевого бюджету і то лише в дуже обмеженій формі;

нечіткість взаємопідпорядкованості і взаємозалежності ОСН різних територіальних рівнів.

У липні 2012 року було започатковано обговорення проекту нового Закону «Про органи самоорганізації населення», в якому пропонується зміцнити позиції ОСН у системі місцевого самоврядування та розширити їх повноваження. У контексті цієї діяльності, є можливим висловити пропозиції щодо формування допоміжних рівнів та структур самоорганізації громадян. Серед них:

спрощення порядку та уніфікація процедури реєстрації ОСН, зокрема, набуття усіма такими структурами статусу юридичних осіб, однак обмеження їх діяльності певною територією;

розробка порядку затвердження статутів ОСН, які повинні розширювати їх повноваження у системі місцевого самоврядування;

закріплення за представницькими органами місцевого самоврядування, міськими головами права здійснювати в межах законодавства перерозподіл повноважень між представницькими та виконавчими органами місцевого самоврядування та ОСН;

розширення повноважень ОСН з контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування;

визначення переліку питань, рішення з приводу яких легітимні органи самоврядування не можуть приймати без консультації з органами територіальної громадської самоорганізації (самоуправління) населення;

передбачення правової можливості для того, щоб структури самоорганізації громадян здійснювали господарську діяльність, зокрема створювали підприємства, організації, установи, які би забезпечували економічні та соціально-культурні потреби людей. У склад ресурсів та майна цих структур можуть входити кошти місцевого бюджету, які надаються місцевим самоврядуванням для здійснення повноважень ОСН, передане майно органів місцевого самоврядування, позабюджетні кошти;

запровадження норми про делегування ОСН, іншим неурядовим організаціям повноважень щодо вирішення певних місцевих проблем, укладення контрактів з цими структурами, водночас, передбачення пільгового режиму оподаткування, передачі фінансових та матеріальних ресурсів ОСН;

запровадження правової норми про можливість одноосібної форми допоміжного рівня управління (на взірець солтиса, старости, кмета). Зокрема, це є актуальним для сільських населених пунктів, в яких немає власних органів місцевого самоврядування.

 Ось у такому напрямку і будемо працювати!!

Реалізація ідеї народовладдя в Україні наштовхується на відкрите й цинічне спотворення волевиявлення виборців.

                   Згідно з Конституцією України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі визнається народ, який через періодичні та вільні вибори наділяє частиною своєї влади державні органи і органи місцевого самоврядування, котрі, відповідно, зобов’язані діяти від імені, а найголовніше — в інтересах народу. Це теоретично. Однак саме рівень збігу конституційної теорії з реальною практикою є основним критерієм визначення рівня демократичності та правового характеру держави. Проте, на практиці реалізація ідеї народовладдя в Україні наштовхується на істотні проблеми, оскільки влада дедалі частіше сприймає народ не як джерело своєї легітимації, а як об’єкт, волею якого можна успішно маніпулювати задля свого самозбереження та самовідтворення під час різноманітних виборів.

Яскравим підтвердженням висловленої тези слугують чи не всі виборчі кампанії останніх п’ятнадцяти років. Адже якщо виборчі перегони початку — середини 90-х років, за оцінками майже всіх експертів, здебільшого були справді вільними й демократичними, то, починаючи з парламентських виборів 1998 року, спостерігається чітка тенденція до дедалі ширшого використання у виборчому процесі різноманітних політичних технологій (у тому числі так званих «брудних»). Чи не єдиною метою таких технологій є відкрите й цинічне маніпулювання суспільною свідомістю, спрямування майбутнього волевиявлення виборців у заздалегідь визначене політичними консультантами «потрібне» русло. При цьому в хід ідуть будь-які методи й засоби досягнення поставленої мети, які почасти поєднані з прямим порушенням чинного законодавства.

                    З метою недопущення довільних маніпуляцій із чинними правовими приписами, а відтак — і з волевиявленням виборців під час голосування, вважаємо за необхідне провести системний конституційно-правовий та кримінально-правовий аналіз. Насамперед слід зазначити, що основні обмеження щодо ведення передвиборної агітації закріплені ст. 74 Закону України «Про вибори народних депутатів України». Зокрема, законодавчо заборонена участь у передвиборній агітації органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів і судів; заборонено розміщення агітаційних матеріалів та політичної реклами на будинках і в приміщеннях органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій державної та комунальної форм власності. Окремо закон забороняє непрямий підкуп виборців, а саме — проведення передвиборної агітації, що супроводжується наданням виборцям, закладам, установам, організаціям коштів або безоплатно чи на пільгових умовах товарів, послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних цінностей. Більше того, в окремих випадках грубого порушення виборчого законодавства України встановлено кримінальну відповідальність.

                   У зв’язку з цим важливо чітко й однозначно визначити, чи свідчать вищенаведені приклади про факти порушення законодавчо встановлених заборон на проведення передвиборної агітації і, відповідно, чи містять такі дії ознаки складу злочину. На наш погляд, єдиним критерієм однозначної правової оцінки таких прикладів вибіркової благодійності або інших проявів ситуативної політичної активності може бути мета такої діяльності. Зазвичай встановити її досить складно, проте цілком можливо за наявності відповідного бажання в органів та посадових осіб, завданням яких є боротьба з правопорушеннями. Як прямо зазначається в Законі України «Про вибори народних депутатів України», передвиборна агітація — це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або не голосувати за певного кандидата в депутати чи партію — суб’єкта виборчого процесу. А отже, якщо будь-яка діяльність окремих осіб, органів влади чи їх посадовців спрямована саме на спонукання виборців зробити той або інший вибір під час голосування — це, поза всяким сумнівом, передвиборна агітація, незалежно від суб’єктів, форм, методів та строків її здійснення.

                    Вважати будь-які дії саме передвиборною агітацією дозволить аналіз їх характеру, суб’єктів та території проведення. Так, надання виборцям, закладам, установам, організаціям грошових коштів, товарів, послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних цінностей (так звана «благодійна діяльність») від імені або завдяки сприянню чи зі згадуванням особи, котра планує на зазначеній території обиратися до представницького органу, безперечно слід вважати передвиборною агітацією. Однак при цьому постає цілком логічне запитання: як встановити наявність у такої особи наміру обиратися? Відповідь на це запитання також очевидна, і зазначений намір може бути визначений за такими критеріями: по-перше, якщо територія «благодійності» збігається з межами виборчого округу; по-друге, якщо така діяльність проводиться не постійно, а лише напередодні виборів; по-третє, якщо цю особу буде зареєстровано кандидатом у депутати саме в цьому виборчому окрузі.

                   Отже, факт відвертого порушення такими діями вимог чинного виборчого законодавства України є очевидним. Проте Закон України «Про вибори народних депутатів України», не встановлюючи за такі дії конкретного виду юридичної відповідальності, відсилає до спеціального законодавства, що визначає підстави притягнення винних осіб до адміністративної чи навіть — до кримінальної відповідальності. Так, відповідно до ст. 212, ч.10 Кодексу України про адміністративні правопорушення, адміністративну відповідальність встановлено за: здійснення передвиборної агітації особою, участь якої у передвиборній агітації заборонена законом, проведення передвиборної агітації поза строками, встановленими законом, чи в місцях, що заборонені законом, здійснення передвиборної агітації у формах і засобами, що суперечать Конституції або законам України.

                    За вчинення ж у сфері реалізації виборчих прав громадян більш суспільно небезпечних діянь передбачено кримінальну відповідальність згідно зі ст. 157 Кримінального кодексу «Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача». Встановлюючи кримінально-правовий захист права громадянина обирати або права бути обраним до органів управління державою чи територіальною громадою, а також права на ведення передвиборної агітації, законодавець забороняє будь-кому перешкоджати виборцю чи кандидату вільно реалізовувати свою політичну волю. Допускаючи різноманітні форми ведення агітаційної діяльності, Закон суворо забороняє перешкоджання вільному здійсненню громадянином свого виборчого права шляхом застосування насильства, підкупу, обману чи примушування. А вчинення зазначених дій службовою особою з використанням свого службового становища вважається ще більш суспільно небезпечним діянням, за яке передбачено значно суворіше покарання.

Власне, перешкоджання виборцю (або кандидату в депутати) у здійсненні виборчого права полягає в активному впливі на волю особи з метою примусити її відмовитися від участі у виборах, або змінити зміст свого майбутнього волевиявлення, або відмовитися від проведення передвиборної агітації тощо. При цьому така протидія може відбуватися як безпосередньо під час голосування, так і напередодні та під час проведення виборчої кампанії. У наведених прикладах, а саме у разі «рекламування» органами державної влади, органами місцевого самоврядування чи їхніми посадовими особами конкретних майбутніх кандидатів, здійснення вибіркової «благодійної» діяльності напередодні виборів у межах виборчого округу, очевидним є намагання заздалегідь і поза межами вільної політичної конкуренції сформувати волю виборців у наперед заданому напрямі стосовно вузького кола близьких до влади майбутніх кандидатів. А це, на наше переконання, свідчить про відкрите перешкоджання виборцям у здійсненні виборчого права, в можливості вільно оцінити кожного з майбутніх кандидатів у народні депутати України з погляду його спроможності та бажання опікуватися загальнодержавними інтересами, завоювати прихильність до себе суспільно корисною діяльністю впродовж тривалого періоду, поліпшувати рівень життя виборців шляхом створення умов для розвитку кожної особистості, теперішніх та майбутніх поколінь. Натомість увага до персони «потрібного» кандидата здобувається шляхом відкритого й зухвалого порушення чинного законодавства, маніпулювання громадською думкою, примітивного задоволення корисливих бажань окремих виборців.

Як справедливо зазначають науковці, використання адміністративних важелів впливу задля формування майбутнього волевиявлення виборців та підкуп — найбільш поширені способи «заохочення» виборців до голосування за певного, «потрібного» владі кандидата. Власне підкуп — це передача особі грошей, інших цінностей, надання яких-небудь переваг, пільг майнового характеру, будь-яких послуг як винагорода за зміну її волевиявлення в участі у виборах або за відмову від такої участі. Справді, надаючи адресну матеріальну допомогу, майбутні депутати тим самим резервують певну кількість голосів «вдячних» виборців, котрі, цілком імовірно, чекатимуть на таку допомогу в майбутньому, однак уже від обраного депутата.

На наш погляд, усі вищенаведені приклади свідчать про відверте й зухвале порушення Закону України «Про вибори народних депутатів України», а тому правоохоронні органи, у разі їх виявлення, зобов’язані розглянути питання про притягнення винних осіб як до адміністративної відповідальності за ст. 21210 Кодексу України про адміністративні правопорушення, так і до кримінальної відповідальності за ст. 157 КК України. Адже лише усвідомлення майбутніми кандидатами й посадовцями органів державної влади та місцевого самоврядування неминучості покарання за порушення виборчого законодавства здатне позбавити їх бажання зухвало нехтувати засадничими принципами виборчого права, цинічно маніпулювати суспільною свідомістю. А реальне народовладдя залишатиметься не лише привабливим конституційним принципом, а й стане повсякденною практикою нашого життя.  

Форми здійснення народовладдя

У науці конституційного права народовладдя визначається як належність влади народові. Нормативне закріплення народовладдя в державі ще не означає реальної влади народу. Народовладдя може мати формальний зміст, якщо у чинному законодавстві не буде визначено чіткого механізму його реалізації. Конституція України визнає народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Український народ здійснює владу безпосередньо, через органи державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5 Конституції України).

Народовладдя є вираженням демократії. 

Народовладдя реалізується через безпосередню (пряму) демократію і представницьку (непряму) демократію.

Безпосередня (пряма) демократія

Відповідно до ст. 69 Конституції України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Український народ або його частина здійснюють владу безпосередньо на загальнодержавних і місцевих виборах, всеукраїнських і місцевих референдумах, мітингах, демонстраціях, зборах громадян, через народні ініціативи тощо.

Пряме народовладдя здійснюється із суверенної волі українського народу в інтересах всього суспільства, незалежно від того, на якому рівні - місцевому чи загальнодержавному - реалізується Його воля. Відтак цінність безпосередньої (прямої) демократії не змінюється залежно від того, чи вона реалізується на всій території України (всеукраїнський референдум), чи тільки в межах певної її територіальної частини (місцевий референдум).

Народовладдя здійснюється на основі конституційних норм та принципів, які дістали нормативне закріплення у Конституції України, базовому законодавстві про вибори та референдуми. Так, основні форми прямого народовладдя закріплені у статтях 70-71 (вибори) та у статтях 72 - 74 (референдуми) Конституції України. Є й інші важливі форми безпосередньої демократії, наприклад, збір підписів з вимогою проведення всенародного референдуму, збір підписів на підтримку кандидата на пост глави держави та ін.

Сферою виключної компетенції українського народу є його право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Таке право є невід'ємним від народу, тому не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ч. З ст. 5 Конституції України).

Завдяки інституту безпосередньої демократії громадяни держави беруть участь у вирішенні важливих питань загальнодержавного і місцевого значення, здійснюють безпосередню владну діяльність, формують органи державної влади, заповнюють вакантні виборні посади, зокрема пост глави держави.

Безпосередня демократія є важливим механізмом реалізації громадянами своїх конституційних прав і свобод, особливо політичних.

Усе це визначає демократію як найбільш яскравий прояв народовладдя, який опосередковує поступальний розвиток і утвердження громадянського суспільства і правової держави.

Через вибори як одну з форм прямої демократії реалізується установча функція українського народу, зміст якої вбачається у формуванні органів публічної влади: Президента України, Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, районних, районних у містах, обласних рад).

Через інститут референдуму, який є формою прямої демократії, український народ реалізує власне волевиявлення у сфері реалізації свого суверенного права визначати і змінювати форму державного правління, вирішувати питання територіальних змін тощо.

Представницька (непряма) демократія - це здійснення влади народом опосередковано, тобто через своїх представників у владних структурах. Об'єктивізація представницької демократії здійснюється через первинні органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які представляють інтереси українського народу. Первинними органами державної влади є ті органи, які безпосередньо обираються (формуються) громадянами України. До них належать: парламент - Верховна Рада України, глава держави - Президент України. Органи місцевого самоврядування не належать до системи органів державної влади, проте є важливим інститутом представницької демократії.

Участь громадян у здійсненні судової влади відбувається через інститут народних засідателів та присяжних (ч. 4 ст. 124 Конституції України). Народовладдя реалізується Українською державою через усю систему її органів - законодавчих, виконавчих, судових, правоохоронних, контрольно-наглядових, а також систему самоврядних органів.

В юриспруденції предметом тривалої дискусії є питання щодо визначення переваг чи недоліків двох форм народовладдя - представницької і безпосередньої. Зокрема, французькі просвітителі XVIII сторіччя стверджували, що закони можуть набирати чинності за умови безпосереднього їх прийняття народом. Французький учений

Д. Дідро наголошував: "Не може бути іншого справжнього законодавця, окрім народу".

Сьогодні як конституційно-правова теорія, так і практика не заперечують можливості прийняття законів громадянами держави. Конституції ряду держав світу прийняті безпосередньо народом, зокрема в Сенегалі (1963 р.), Камеруні (1972 р.), Російській Федерації (1993 р.) та інших. У деяких кантонах Швейцарії і донині практикується прийняття народом частини поточних законів. Ряд учених обґрунтовує переваги представницької демократії. Як стверджує правник М.В. Цвік, обмеженість прямої демократії вбачається у неможливості при її застосуванні всебічного, детального, організованого обговорення тих чи інших питань, що можливо для представницьких органів, рішення яких мають можливість бути значно обґрунтованішими .

До представницьких органів державної влади мають обиратися професіонали, які, як писав Г. Єллінек у праці "Загальне вчення про державу", виражаючи інтереси різних соціальних груп, здатні подолати розбіжності і прийти до єдиного рішення . Дійсно, представницька демократія буде мати сенс за умови, якщо органи державної влади становитимуть патріотично налаштовані професіонали, здатні зміцнити авторитет держави у світі, сприяти економічному, соціальному і духовному збагаченню України.

Грецький філософ Антісфен, який жив у IV сторіччі до н.е., запропонував Народним зборам Афін прийняти постанову: "Вважати віслюків конями". Громадяни афінського полісу сприйняли цю пропозицію як нісенітницю. І тоді мудрий Антісфен вигукнув: "Але ж ви простим голосуванням робите із невігласів - полководців".

Таким чином, і представницька, і безпосередня форми демократії мають свої переваги і недоліки, проте тільки змістовне їх поєднання дасть можливість якнайповніше реалізувати принцип народовладдя в державі.