Поняття публічного права та цивільних правовідносин.

         Проблема розробки теоретичних основ регулювання суспільних відносин завжди гостро стояла перед юридичною наукою. Розвиток теорії права вимагає своєчасного переосмислення ряду категорій, виходу на новий рівень досліджень. Зокрема, йдеться про проблему участі юридичних осіб публічного права у цивільних правовідносинах. Суб'єктами публічного права в Україні є: держава  Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші. Актуальність цього питання  витікає із великого значення участі юридичних осіб публічного права у цивільних правовідношеннях. 

Предмет цивільного права є особисті немайнові та майнові відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Майнові відносини складаються з приводу конкретного реального і фізично існуючого майна. Ознаки майнових відносин, які є предметом цивільного права: товарно-грошовий, вартісний характер відносин, самостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин, юридична рівність сторін та самостійність суб’єктів цивільного обігу. 

Предмет і метод правового регулювання, на яких грунтуються поділ сис-теми права на галузі, визначаються глибинним поділом права на дві підсистеми: приватну і публічну, відомі ще з часів Давнього Рима. За відомою формулою римського юриста Ульпіана, публічне право стосується становища держави.

Публічне право — підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини. Предмет регулювання публічного права - сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.

Ознаками публічного права є:

- регулює відносини між державними органами або між приватними особами і

державою;

- забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей перед державою;

- забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права;

- припускає широку сферу розсуду;

- містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;

- характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів;

- широко використовує новітні технічні прийоми.

Метод публічного права – імперативний.

Галузі права, у яких началом виступає публічне право в Україні є конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, що включає бюджетне і податкове, адміністративно-процесуальне; кримінально-процесуальне, міжнародне публічне, міжнародне гуманітарне право та ін.

Правова система України поділяється на підсистеми — галузі права. Однією з таких галузей є цивільне право. В рамках правової системи України галузі права розрізняються за особливостями їхніх предметів і методів правового регулювання. Проте можливі й інші варіанти поділу правової системи держави на ті чи інші підсистеми. Для прикладу, групування норм права за спрямованістю на забезпечення публічних чи приватних інтересів.

Якщо норми права спрямовані на забезпечення інтересів держави чи інтересів певних адміністративно-територіальних організацій, то вони є нормами публічного права, а якщо вони спрямовані на забезпечення інтересів окремого громадянина, то вони є нормами приватного права. Норми цивільного права належать до приватного права. Суб'єкти цивільного права — фізичні та юридичні особи - в переважній більшості випадків діють з метою задоволення своїх приватних інтересів. Варто підкреслити, що у сфері чинності цивільного права його суб'єкти діють на засадах юридичної рівності, майнової незалежності, вільного волевиявлення.

Звичайно, фізичні та юридичні особи можуть виступати також носіями публічних прав (до речі, заснованих на наказі й примушені), які на відміну від приватних мають за мету регулювання та захист суспільних інтересів у масштабі всієї держави або окремих її регіонів.

Поділяючи норми права на публічні й приватні, слід мати на увазі, що абсолютизувати такий поділ не припустимо. На практиці досить часто публічні й приватні інтереси переплітаються, доповнюючи один одного. Не секрет, що державні органи і органи місцевого самоврядування, діяльність яких регулюється публічним правом, часто виступають учасниками цивільно-правових відносин. Так, галузеві органи управління, вирішуючи проблеми перевезення, капітального будівництва, торгівлі та інші, вступають у відносини, що відносяться до галузі приватного права. На ці органи покладена також відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам та юридичним особам при виконанні службових обов'язків їх працівниками.

Мають місце і випадки, коли в регулюванні приватних відносин застосовуються публічно-правові норми. Найчастіше це буває у сфері відносин оренди земельних ділянок, найму житлових приміщень, поставки тощо. Встановлення податків також є одним із засобів застосування в застосування публічного інтересу в приватних відносинах.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові  відносини  (цивільні  відносини),  засновані на юридичній  рівності,  вільному  волевиявленні,  майновій   самостійності   їх учасників.

Загальними засадами цивільного законодавства є:

- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

- неприпустимість   позбавлення   права   власності;

- свобода договору;

- свобода  підприємницької  діяльності,  яка  не  заборонена законом;

- судовий захист цивільного права та інтересу;

- справедливість, добросовісність та розумність.

Класифікація цивільних правовідносин проводиться за їх ознаками. Так, за характером змісту розрізняють правовідносини майнові, правовідносини, що

виникають у сфері інтелектуальної діяльності, і немайнові правовідносини; за зв'язками між учасниками - абсолютні і відносні; за залежністю задоволення інтересів уповноваженої особи від дій інших осіб розрізняють речові і зобов'язальні правовідносини, за   структурою - прості і складні.

Розмежування цих видів цивільних правовідносин має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення для розуміння суті взаємовідносин сторін в правовідношенні, для конкретного застосування цивільного законодавства в тому чи іншому випадку.

Окремо слід висловитися про правовідносини майнові та ті, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Поділ цивільних правовідносин за характером змісту заснований на вченні про предмет цивільно-правового регулювання і характеризується тим, що:

- по-перше, суб'єктивні майнові права можуть передаватися, тоді як особисті немайнові права та право авторства, за загальним правилом, не можуть бути відокремлені від їх носія. Наприклад, засвідчене право авторства не можливо продати чи подарувати іншій особі Воно не переходить до інших осіб і після смерті автора;

- по-друге, у випадках порушення майнових прав інтереси уповноваженої особи можуть бути задоволені шляхом поновлення порушених прав (наприклад, суд може зобов'язати незаконного володільця повернути річ власнику); особисті немайнові права захищаються засобами немайнового характеру;

- по-третє, у деяких випадках, передбачених законом, допускається відшкодування моральної шкоди.

Майнові правовідносини за своїм складом неоднорідні. Деякі з них складають правовідносини власності, інші - зобов'язальні майнові право-відносини.  Як вже зазначалося, правовідносини поділяють на абсолютні і відносні за їх суб'єктним складом.

В абсолютному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть необмежена кількість зобов'язаних осіб. Наприклад, у правовідносинах власності власник виступає уповноваженою особою, а всі інші особи, які існують одночасно з ним, є зобов'язаними по відношенню до власника. В абсолютному правовідношенні визначаються межі поведінки уповноваженої особи, її обов'язок утримуватись від дій, які б порушували права інших осіб. Таким чином, в абсолютному правовідношенні і уповноважена особа, і зобов'язані особи повинні діяти у межах встановлених правил. Порушення будь-котрим із них таких правил тягне для порушника негативні наслідки.

У відносному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть конкретна зобов'язана особа, яка повинна здійснити на користь уповноваженої особи певні дії. Як от: передати майно у її власність, виконати певну роботу, надати відповідну послугу, сплатити визначену суму грошей і т.п. Прикладом відносного цивільного правовідношення може бути будь-яке цивільно-правове зобов'язання, що виникає із договору чи факту заподіяння шкоди.

Відносне правовідношення виникає також у разі порушення прав власника, права авторства, особистих немайнових прав, оскільки тут має місце конкретна уповноважена особа і конкретна зобов'язана особа – порушник чужих прав. Право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні може бути порушене будь-ким. Право уповноваженої особи в відносному правовідношенні може бути порушене тільки конкретною особою, яка приймає

участь в цьому правовідношенні. Так, позикодавець може вимагати повернення боргу тільки від позичальника. Отже, право уповноваженої особи в абсолютному відношенні захищається від порушення будь-якою особою, а право уповноваженої особи у відносному правовідношенні захищається від порушення з боку конкретних визначених осіб.

Щодо речових і зобов'язальних правовідносини, то слід зазначити наступне. Поділ правовідносин на речові і зобов'язальні не слід розуміти так, що в основі його лежить наявність чи відсутність зв'язку правовідносин з речами. З речами зв'язані не лише речові, а й багато зобов'язальних правовідносин (наприклад, договори купівлі-продажу, майнового-найму тощо). В основі поділу правовідносин на речові і зобов'язальні лежить характер залежності задоволення інтересів уповноваженої особи (носія права) від дій інших осіб.

Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задоволений її

власними діями, а всі інші особи зобов'язані лише не заважати їй, то такі правовідносини називаються речовими. Це правовідносини власності, відносини по володінню і користуванню майном. Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні активні дії конкретних зобов'язаних осіб, то такі правовідносини називаються зобов'язальними. Отже, речові права реалізуються безпосередньо уповноваженою особою, реалізація ж зобов'язальних правовідносин завжди пов'язана з виконанням обов'язку конкретною зобов'язаною особою (боржником).

Також є необхідним розуміння поділу на прості і складні право-відносини. Простими називаються правовідносини, в яких одній особі належить тільки одне право, а другій тільки один обов'язок. Наприклад, правовід-ношення, що виникає із договору позики. Складними є правовідносини, в яких обидві сторони мають як права, так і обов'язки. Так, за договором купівлі-продажу майна покупець має право вимагати передачі йому проданої речі і в той же час зобов'язаний сплатити продавцю її вартість. Продавець, в свою чергу, зобов'язаний передати річ, і в той же час має право вимагати сплати грошей за цю річ.

Розмежування правовідносин на прості і складні інколи є досить важливим. У складних правовідносинах нерідко зустрічаються елементи, що відносяться до різних зобов'язань. Наприклад, при перевезенні речей виникає обов'язок не тільки перевезти річ, а й зберегти ЇЇ. Тому при вирішенні спірних питань в кожному конкретному випадку необхідно визначитись, простим чи складним є те чи інше правовідношення, бо тільки це дасть можливість вірно застосувати до нього певну правову норму.

На завершення викладеного слід  наголосити на тому, що цивільно-правові норми самі по собі не породжують цивільних правовідносин. Виникнення, зміна і припинення цивільних правовідносин відбуваються в силу різних юридичних фактів.