Юридичне поняття власності. Власність як економічна категорія.

         Поняття власності завжди було центральним в історії права

        Становлення сучасного права тісно пов’язане з іменем видатного англійського мислителя, теоретика права Джона Локка, який велику увагу в своїх дослідженнях приділяв власності. В працях "Два трактати про правління", "Про власність", "Досвід про людський розум" і інших він пише, що від народження людина має три природних права: право на життя; право на свободу; право на власність. Ці права невід’ємні від людини і закон повинен обов’язково враховувати ці права. На думку Джона Локка власність людини отримується шляхом вільно виявленої праці, власність – це той початковий вимір людської свободи, з якої повинна брати початок уся система природного права. Власність утверджується шляхом договору і угоди. Власність у Локка – це є природний стан, який передує взаємодії людей. Люди, переходячи від природного до громадянського стану, не повинні відмовлятися від своїх природних невід’ємних прав і зафіксувати їх в законі. 
       В своїй праці "Філософія права" Гегель стверджує, що поняття власності – це перше поняття, яке виникає в історії права. Він пише: "Щоб не залишитися абстрактною, вільна воля повинна насамперед дати собі наявне буття.... Цей перший вид свободи є той, який ми визнаємо як власність." Створюючи свою філософію власності, Гегель стверджує, що власність виникла першою по тій простій причині, що вона пов’язана із зовнішніми предметами, із зовнішнім неодухотвореним світом, що протистоїть волі (суб’єкту) і найближчим до нього. “Власність – це є втілення волі в річ”, і тим самим особа дає собі “зовнішню сферу своєї свободи”. До такого “втілення” річ знаходиться поза розумною діяльністю людини, поза правом. Далі Гегель розмежовує володіння і власність. Володіння розглядається як зовнішній акт, необхідний для реалізації власності (втілення своєї волі в річ). Заволодіння передбачає, що річ нікому не належала. "Користування річчю при безпосередньому її захопленні є для себе одиничним вступом у володіння". В користуванні виявляються якості речі, в тому числі вартість (у Гегеля - цінність). 
         Гегель підкреслює важливість договору у становленні права власності. Договір передбачає, що ті, хто вступає в нього, визнають один одного особами і власниками. В договорі власність виявляє себе як повна і безспірна, оскільки договір – це форма власності. Гегель виділяє право власності, як перше, першочергове, оскільки власність є найбільш повним втілення особистості в речі. Нажаль, всі ці ідеї були забуті в юридичній науці радянських часів, коли повністю перемогли марксистські погляди на власність, в центрі яких було заперечення приватної власності. Ще не так давно сама постановка питання про власність, її відносини, можливість її еволюційного розвитку вважалася помилковою. В правовій та економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства – відносинах власності – можливі лише на революційній основі, методом експропріації. Так було під час революції 1917 року в Росії, коли відносини власності було змінено силою, приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержавну власність. 
       Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розви-вається за власними законами. Сучасний етап розвитку відносин власності пов’язаний з утвердженням думки, що власність, як суспільне явище має еволюційний розвиток і вирішити всі проблеми, пов’язані з нею можна лише з врахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Все це свідчить про велику актуальність обраної мною теми, оскільки нова соціальна реальність в Україні вимагає досконалих законів і досконалішого регулювання відносин власності.  

                                             Поняття власності на сучасному етапі.  

          Перш ніж розкривати поняття “право власності” потрібно згадати, що існують дві категорії цього поняття: це економічна категорія власності - як матеріальна основа будь-якого суспільства і юридична категорія власності - правове врегулювання економічних відносин власності, яке і породжує утворення самого поняття “права власності”.

                                               Власність як економічна категорія.

           Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства - економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності - взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що таке власність в економічному значенні і які правові форми її реалізації. Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як до тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як до чужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність це відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які полягають в приналежності цих благ одним особам (чи їх колективам) і у відчуженні від них всіх інших осіб. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю відносин власності, що складаються з їх приводу між людьми.

            Привласнення - двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, що суспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно. 

            Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носить суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення так як не можливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі.Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами. Привласнення продукту закінчується в процесі виробничого чи особистого його вжитку, а тому привласнення - це цілий процес, який включає виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей. Власність в економічному значенні і є історично визначена суспільна форма привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.    

             Зміст економічних відносин власності як стану привласнення приналежності матеріальних благ певним особам полягає в їх можливості використати таке майно незалежно від будь-чиєї волі, виключно за своїм бажанням, усуваючи від нього всіх інших осіб, чи допускаючи їх до власних матеріальних благ  знову-таки за своїм бажанням. Можна сказати, що мова йде про встановлення власником повного господарського відання над майном, яке йому належить.

                                       Правові форми реалізації відносин власності. 

           Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм, які, 

по-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість)  приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-правові) правила про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові і цивільно-правові норми про способи набуття і припинення прав на майно; 

по-друге, правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників і інших власників майна;

і по-третє, правові способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, адміністративного, кримінального права про захист відносин власності). Усі перераховані правила - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами різних галузей права, хоча провідна роль належить цивільно-правовим нормам. 

                                                Юридичне поняття власності.

             Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження. В юридичній науці термін "право власності" вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.

             Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб. Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування і розпорядження майном, а також захист законних прав власника. Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо.

             Право власності у суб’єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.

Отже, право власності у суб’єктивному розумінні - це суб’єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного правовідношення власності і може належати суб’єктам, окремому громадянину (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.

Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб’єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов’язальних суб’єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право. Суть суб’єктивного права власності полягає в тому, що воно забезпечує власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всі інші особи - не власники - мають утримуватися від вчинення будь-яких дій, які перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право за своїм розсудом і в своїх інтересах.

Коло суб’єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до Закону України ”Про власність” станом на 19.09.2000р. можуть бути окремі громадяни, колективні утворення: кооперативи, орендні  і колективні утворення, орендні і колективні підприємства, господарські колективи, асоціації ін. Також визнаються суб’єктами права власності різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні), щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. (ст.28). У цьому ж Законі визначено такий суб’єкт права власності, як релігійні організації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане, побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, коштів, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах, передбачених законом.

          Суб’єктами права власності виступають суверенні держави, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міста). Закон України “Про власність” серед суб’єктів права власності визнає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів (ст.3,10).

           У нашій країні власниками визнаються не лише громадяни України і юридичні особи. Право власності на території України можуть набувати також і спільні підприємства, створенні за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні громадяни і особи без громадянства (і не тільки для задоволення особистих потреб, але і для здійснення господарської діяльності) у випадках і в порядку, встановленому законодавством. Це правило поширюється і на іноземні організації. Міжнародні організації, а також іноземні держави можуть володіти на праві власності майном, необхідним для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних домовленостей.

       Об"єктом права власності може бути майно, але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого. Відповідно до ст.1 Закону України "Про власність" власністю можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно, в тому числі підприємства, інші майнові комплекси, які мають економічну або соціальну цінність як цілісні системи. Відповідно до ст.9 Закону України "Про власність" земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності народу України. 

          Отже, суб’єктивне право власності - це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб’єкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб’єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою управління ним і вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону. Щодо суб’єктивних обов’язків, то всі особи, які не є власниками даного майна, а тому розглядаються як зобов’язані суб’єкти повинні забезпечувати з свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власнику здійснювати його суб’єктивне право.

Поняття власності за Конституцією України, Цивільним кодексом України та Законом України “Про власність”

Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам і свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. У Цивільному кодексі України та Законі України "Про власність" сказано, що:

·      Право власності - це врегулюванні законом суспільні відносини, щодо володіння, користування і розпорядження майном.

·          Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

·     Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном осо-бисто або спільно з іншими.

·     Власність в Україні виступає у таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми влас-ності є рівноправними.

Поняття територіальної громади.

    Відповідно до Конституції України (ст. 140), місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села або добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища і міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Оскільки місцеве самоврядування виступає, насамперед, як вираження самоорганізації, самодіяльності, самодисципліни громадян (жителів певної території), його формування як цілісної системи в рамках усього товариства за необхідністю має відбуватися в першу чергу на її нижчих рівнях, у первинних осередках.

     У зв'язку з цим, в системі місцевого самоврядування основним продуцентом його інтересів є місцеве співтовариство, визначене як територіальний колектив (громада). Донедавна таке поняття, як "територіальний колектив", не досліджувалося жодною із суспільнознавчих наук. У значному переліку монографій, присвячених проблемам колективу (в його широкому розумінні), дослідження такого його різновиду, як територіальний колектив, посідає незначне місце. Більш того, територіальний колектив як самостійний тип соціальної спільноти не розглядався навіть у загальній типології і класифікації колективів, наведеної в ряді філософських робіт. В окремих монографіях учених-державознавців здійснювалися спроби дослідити сутність територіальних об'єднань, але належного розроблення вони не дістали1.

         Наука радянського будівництва розглядала систему Рад як єдність органів державної влади, відносячи до таких місцеві Ради народних депутатів, що, з одного боку, були органами єдиної державної влади, а з іншого — виступали як державна організація місцевого населення, покликана вирішувати питання місцевого значення. Вважалося, що місцеві Ради народних депутатів не тільки представляли інтереси населення, а й були формою з'єднання прямої демократії і демократії представницької, що ставило їх у ранг основної ланки самоврядування народу.

       Таким чином, радянська держава розглядалася як універсальна форма політичного об'єднання громадян в особі Рад, що нібито забезпечували реальну участь громадян у державному управлінні як у центрі, так і на місцях. А держава, своєю чергою, зобов'язувалася розширювати сферу самоврядування громадян спочатку в рамках підприємств, установ, організацій, у межах території, а надалі — у межах галузі народного господарства й у загальнодержавному масштабі. Ця трансформація повинна була супроводжуватися еволюцією політичних інститутів, структур державного управління, де зростала б їх залежність від волі й інтересів громадян, колективів, соціальних спільнот. Безперечно, що за такого ідейно-політичного забарвлення розуміння самоврядування не знаходилося місця для дослідження такого інституту, як територіальна самоорганізація громадян для вирішення питань місцевого значення2.

      Разом з тим, у західних соціологічній і правовій доктринах дослідженню місцевих співтовариств приділялася сама серйозна увага, що пояснювалося, насамперед, функціонуванням у капіталістичних державах системи місцевого самоврядування і зростанням ролі локальної демократії в європейських інтеграційних процесах. Уже 1955 p., вивчивши 94 визначення територіальних співтовариств, Дж. Хіллер дійшов висновку, що, незважаючи на наявні розбіжності, у більшості з них найважливішими є такі ознаки: соціальна взаємодія, територія і загальний зв'язок (або зв'язки). Через чотири роки інший дослідник — К. Іонассен виявив у різноманітних визначеннях місцевих співтовариств значний збіг таких елементів, як: 1) населення; 2) територіальна база; 3) взаємозалежність спеціалізованих частин співтовариства і поділ праці в ньому; 4) спільні культура і соціальна система, що інтегрують діяльність його членів; 5) усвідомлення жителями єдності і належності до співтовариства; 6) можливість діяти на корпоративній основі для вирішення місцевих проблем.3 цього часу були сформульовані десятки інших визначень і ознак територіальних співтовариств.

     Поняття "територіального колективу" є порівняно новим для юридичної науки України, що не отримало як єдності думок у науці, так і законодавчого визначення. Феномен територіального колективу відзначив М. П. Орзіх, котрий, починаючи з 1989 p., ще в період підготування загальносоюзного закону про місцеве самоврядування пропонував його законодавче визначення і закріплення.

       Самий термін "територіальний колектив" не фігурує ні в Конституції України, що оперує терміном "територіальна громада", ні в чинному на момент її прийняття Законі України від 26 березня 1992 р. "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування". Тільки у ст. 188 проекту Конституції України, в редакції від 26 жовтня 1993 p., уперше зустрічається положення про те, що "місцеве самоврядування здійснюється територіальними колективами сіл, селищ, міст і районів безпосередньо і через обрані ними органи". В інших законопроектних документах, зокрема у проекті Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів" (1994 р.) законодавець користувався термінами "громадяни України", "трудящі всіх націй", "громадяни, що мешкають на території" (статті 1, 2, 3), "населення адміністративно-територіальних одиниць" (ст. 15), не вводячи категорію "територіальний колектив", що, на нашу думку, стосовно до предмета закону "розмивало" його смислову визначеність і неадекватно відбивало сутність як місцевого самоврядування, так і самоорганізації громадян.

      У проекті Закону України "Про державну владу і місцеве самоврядування" (1994 р.) і в Конституційному Договорі між Верховною Радою України і Президентом України "Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" (1995 р.) термін "територіальний колектив" вживається з указівкою його ролі як первинного суб'єкта самоврядування та етимологічної характеристики як сукупності громадян, що мешкають у селах (сільрадах), селищах і містах.

     Таке тлумачення "територіального колективу" було піддано критиці рядом авторів, котрі вважали, що ототожнення територіального колективу з населенням, громадянами, які мешкають на певній території, веде тільки до рефлексії його територіальної певності.

       В юридичній літературі можна виділити ряд спроб охарактеризувати територіальний колектив. Так, В. І. Фадєєв, визначаючи місцеве самоврядування, трактує його як право громадян, місцевого співтовариства (населення даної території) на самостійне завідування місцевими справами. М. О. Краснов говорить про місцеве співтовариство як про сукупність людей, котрі складають населення самоврядних одиниць6. Ю. О. Тихомиров у курсі "Публічне право" вживає термін "соціальна спільнота", під якою розуміє населення міст, сіл тощо. Ототожнення територіального колективу з населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці наводить М. І. Корнієнко, котрий визначає його як первинного суб'єкта місцевого самоврядування. В. М. Кампо вважає, що початковим суб'єктом місцевого самоврядування фактично виступає територіальний колектив в особі жителів села (сіл відповідної сільради), селища або міста. За С. Поповичем, місцева співдружність являє собою самоврядну, відділену від державних органів співдружність громадян, в якій вони самі безпосередньо вирішують деякі справи, що становлять спільний інтерес для певного населеного пункту.

   На думку М. О. Бай Муратова, за пріоритетного "територіального" підходу "втрачається соціально-правова сутність цього феномена, що містить у собі розуміння населення як локального співтовариства громадян (місцеве співтовариство), об'єднаних спільною діяльністю, інтересами та цілями із задоволення потреб, пов'язаних з побутом, середовищем проживання, дозвіллям, навчанням, вихованням, спілкуванням". Тому він визначає територіальний колектив (місцеве співтовариство) як сукупність фізичних осіб, котрі постійно мешкають на певній території і пов'язані територіально-особистісними зв'язками системного характеру. Таке місцеве співтовариство в результаті спільних взаємних комунікацій, що мають системоутворюючий характер, об'єктивно здатне виробляти характерні інтереси і реалізовувати їх на рівні місцевого самоврядування.

   Як творчу інтерпретацію попереднього підходу варто відзначити дефініцію О. В. Батанова, котрий бачить у територіальній громаді територіальну спільноту, що складається з фізичних осіб, котрі постійно проживають і працюють на території села чи добровільного об'єднання у спільну громаду кількох сіл, селища чи міста, безпосередньо або через сформовані ними муніципальні структури вирішують питання місцевого значення, мають спільну комунальну власність, нерухоме майно на даній території, платять комунальні податки і пов'язані територіально-особистісними зв'язками системного характеру.

      Основний акцент на "інтерес" робить і В. В. Медведчук, який вважає, що "громада — це сплетення соціальних відносин між людьми, котрі мають множину загальних інтересів, потреб <...> це спільноти, що можуть найбільшою мірою забезпечити здійснення і задоволення цих інтересів і потреб". Громада, підкреслює він, — це простір, в якому реалізуються практично всі життєві вияви окремих особистостей або їхніх дрібних об'єднань. У той самий час слід звернути увагу й на те, що громада — це не замкнута ланка в житті товариства, а його органічна частина, на основі якої будується товариство в цілому. Пріоритет спільності інтересів при становленні і функціонуванні територіального колективу визнає і І. П. Бутко, який вважає, що територіальний колектив — це люди, котрі мешкають у певних територіальних межах і об'єднані спільними інтересами.

     Акцент на самоврядні риси територіального колективу робить Б.А. Страшун, на думку котрого "територіальні колективи є самоврядними об'єднаннями громадян за місцем проживання". Інтеграційний аспект превалює у В. Я. Бойцова, який вважає, що територіальні колективи являють собою своєрідні колективи трудящих, скріплені територіальною спільністю.

   С. М. Іванов і А. А. Югов, також наголошуючи на інтеграції, під територіальною спільнотою розуміють "соціально організовану групу людей, котра відносно компактно мешкає на певному просторі й об'єднана вирішенням завдань за місцем проживання"7. Як комплексну, стосовно вищенаведених визначень територіального колективу, можна охарактеризувати дефініцію, дану І. В. Видрі-ним, котрий визначає територіальний колектив як соціальну спільноту, що складається в межах спільного проживання громадян, що має своєю основою суспільно необхідну, соціально зумовлену діяльність, здійснювану групою людей, об'єднаних інтересами в політичній, соціально-економічній і культурно-побутовій сферах життя.

  Цим положенням в основному відповідала дефініція місцевого самоврядування, закріплена у ст. 138 проекту Конституції України, схваленого Конституційною комісією 11 березня 1996 p., де воно вперше трактувалося як право територіальних общин (жителів сіл, селищ і міст) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України2. Таким чином, територіальний колектив закріплювався як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, але змінювалася правова природа його членів: на локальному рівні вони функціонували не як громадяни держави, а як жителі певної територіальної одиниці.

  На думку М. П. Орзіх, соціальну основу самоврядних територій становить територіальний колектив (община, а ще краще — комуна, з огляду на режим комунальної власності в Україні і світовий досвід), що складається (на відміну від населення територіальних одиниць) з осіб (громадян, іноземців, осіб без громадянства), котрі постійно мешкають або працюють на даній території (або мають на території нерухоме майно, або є платниками комунальних податків).

  Таке визначення уявляється найбільш оптимальним, оскільки містить детальну структурну характеристику такого соціального явища, як територіальний колектив. У дійсності ж проблема "територіального колективу" не є юридико-термінологічною, і введення в закон і науковий оборот "територіального колективу" не виключає загальноприйнятого уявлення про адміністративно-територіальний устрій як територіальну організацію держави, що визначає просторові межі функціонування територіальних колективів, об'єднаних територіальним інтересом. Уявляється, що в сучасну вітчизняну правову науку понятійний термін "територіальна громада" як синонім термінам "територіальний колектив" і "місцеве співтовариство" увійшов з книги Я. Щепаньського "Елементарні поняття соціології", де йому було дано чітке визначення як групи людей, члени якої "прив'язані узами спільних відносин до території, на якій вони мешкають, і узами відносин, що випливають з факту проживання на спільній території". Таким чином, громада тут належить до соціальних спільнот і виступає як стійка і стабільна форма соціального життя.

    Закріплення в Конституції України (ст. 140) правового становища територіальної громади відповідає не тільки сформованій міжнародній практиці, а й історичним традиціям українського народу. Територіальні громади, або общини, були центрами громадського самоврядування в Київській Русі. На праві громад базувалося і Магдебурзьке право в містах середньовічної України. Громади входили до системи місцевого самоврядування, передбаченої Конституцією УНР від 29 квітня 1918 р. і проектами Конституції УНР 1920 р. Разом з тим, існуючу потребу в більш докладній характеристиці територіальної громади, що мала міститися в профільному законодавстві про місцеве самоврядування, на наш погляд, на практиці реалізовано не було. Дефініція територіальної громади, що міститься в Законі України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні", практично повторює конституційне формулювання, за винятком хіба що акценту на постійне проживання жителів у межах певної адміністративно-територіальної одиниці: "територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів декількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр".

      Дуже вдалою щодо цього, на наш погляд, була дефініція місцевого самоврядування, розроблена на рівні законопроектних праць і вміщена в проекті Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", підготовленому групою фахівців на замовлення Асоціації міст України. Тут територіальна громада визначалася як спільнота громадян України, жителів села, селища і міста або добровільного їх об'єднання в загальну громаду, що має спільну комунальну власність, а також спільні інтереси. Більш глибокий аналіз, що має системний характер і містить вказівку на ознаки територіальної громади, зроблений Ю. Сурміним. Автор виявляє такі ознаки шляхом послідовного дослідження понять "громада", "місцеве співтовариство", "соціально-територіальна спільнота":

під громадою слід розуміти автономну соціальну надструктуру, об'єднану перманентною (постійною) спільною діяльністю;

місцеве співтовариство — це певна незалежна частина товариства, що характеризується своєю локальною цілісністю; його учасниками виступають жителі даної місцевості;

соціально-територіальною спільнотою називають територіально об'єднану сукупність людей, що формується на основі соціально-територіальних розбіжностей у специфічне соціальне утворення, виступає носієм локально виявлених зв'язків і відносин, які панують у даному співтоваристві2.

  Певною прихильністю до "системності" в розумінні територіальної громади характеризується позиція В.І. Кравченка, котрий розглядає її втрьох аспектах. По-перше, це базова адміністративно-територіальна одиниця; по-друге — форма організації місцевої влади; по-третє — суб'єкт цивільно-правових відносин, суб'єкт, котрий хазяює3. Останні дві ознаки фігурують у дефініції В. А. Баранникова, котрий трактує місцеве самоврядування одночасно як публічно-владну установу, тобто корпорацію публічного права, що здійснює публічну владу в межах конкретних міських, сільських та інших видів поселень, і корпорацію, що виступає суб'єктом цивільно-правових відносин, з допомогою яких вона вирішує багато питань місцевого значення1.

     Виходячи з проведеного аналізу різних підходів можна виявити такі основні ознаки територіальної громади, що знайшли закріплення в законодавстві України:

1) територіальна — спільне проживання осіб (жителів), котрі входять до громади на певній території (у межах певної адміністративно-територіальної одиниці — села, селища, міста, ч. 1 ст. 140 Конституції);

2) інтегративна — територіальна громада виникає на основі об'єднання всіх жителів, що мешкають на певній території незалежно від того, чи є вони громадянами даної держави, тобто членами територіальної громади можуть бути громадяни даної держави, а також іноземні громадяни, особи без громадянства, котрі постійно мешкають на певній території. Можливо включення до територіальної громади біженців і переміщених осіб (за змістом ст. 1 Закону України від 21 травня 1997 p.);

3) інтелектуальна — в основі конституювання територіальної громади лежать спільні інтереси жителів, які мають специфічний характер і виявляються у вигляді широкого спектра виникаючих між ними системних індивідуально-територіальних зв'язків (основний об'єкт діяльності територіальної громади — питання місцевого значення, ч. 1 ст. 140 Конституції України);

4) майнова — територіальна громада є суб'єктом права комунальної власності (їй належать рухоме й нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що перебувають у власності відповідних територіальних громад — ч. 1 ст. 142 Конституції України);

5) фіскальна — члени територіальної громади є платниками місцевих податків і зборів (ст. 67 Конституції України; статті 4, 6,15 Закону України "Про внесення змін у Закон України "Про систему оподатковування" від 18 лютого 1997 р.)2.

      Становить практичний інтерес визначення ролі територіальної громади в реалізації так званих муніципальних прав особистості. Такі права виникають тільки у суб'єкта, котрий є членом територіального колективу, і реалізуються тільки у сфері місцевого самоврядування. У широкому розумінні муніципальні права особистості базуються на "тріаді інтересів", що виникають у сфері місцевого самоврядування:

- інтересі території;

- інтересі територіальної громади;

- інтересі конкретного жителя-члена такої громади.

     Виникнення інтересу території, на якій функціонує особистість, котра є невід'ємною частиною територіальної громади, прямо пов'язане з домінуючими на сучасному етапі процесами "самоствердження" територій, спричиненими децентралізацією державного управління. Інтереси самої територіальної громади виникають і виявляються на основі сукупності інтересів її індивідів-членів (спільні інтереси — насамперед, у задоволенні соціальних, комунально-побутових, локально-культурологічних та інших потреб) і в індивідуалізованому інтересі конкретної особи — члена територіальної громади (особистісні інтереси, що виявляються, насамперед, у сфері комунікативних зв'язків на локальному рівні і, як наслідок, самореалізація особистості в рамках територіальної громади). Нарешті, інтереси конкретної особи-члена територіальної громади являють собою її муніципальні права у вузькому розумінні й виникають під час реалізації нею практично всіх своїх життєвих прагнень. За такої реалізації конкретний житель виступає як суб'єкт-об'єкт місцевого самоврядування, концентруючи в собі і виявляючи зовні його демократичний заряд і позитивний потенціал.

   Таке взаємне урахування всієї сукупності інтересів, що виявляються на рівні місцевого самоврядування і реалізуються у вигляді муніципальних прав особистості, їх взаємокомпромісність і гармонізація є гарантом існування і функціонування системи місцевого самоврядування, толерантності та протекціонізму до неї центральної влади держави.

   Таким чином, територіальна громада виступає природним і єдиним соціальним утворенням, що діє у просторових межах держави, у рамках якої реалізуються природні й повсякденні потреби та інтереси жителів певних територій системного характеру (муніципальні права особистості).

Українська трагедія нашого спільного.

•            Останнім часом,  поринувши в ідею створення територіальної громади в окремому, віддаленому населеному пінкті України і спостерігаючи за певними процесами серед українских інтелектуалів, я помітив їх неспроможність керувати спільним ресурсом - Україною. Кожен з цих людей, які без перебільшення в тій чи інший спосіб внесли свою лепту в українське спільне,  є цікавими особистостями. Вони мають унікальний життєвий досвід, володіють декількома корисними для суспільства ідеями, що варті, при наймі на мій погляд, уваги, а можливо і матеріалізації.
•           Але разом з тим, ці висооосвідчені індивідууми  не вміють робити найголовнішу річ – вони зовсім неспроможні домовлятися між собою. Нашій  еліті  набагато простіше створити свій власний майданчик, на якому їм зручніше бути експертом, вигідніше бути керівником, і внаслідок чого бути лідером та отримувати оплески та тривалі овації за свої ідеї. При всій повазі до їх здобутків та до них самих як успішних членів суспільства, але ними створені спільноти ніколи не переростуть рівень дискусійних клубів з вузько направленим як в бік електорату, та і в бік отримання матеріальних активів, якісним контентом. Тут світовий досвід говорить про те, що аби щось реалізувати та втілити в життя  треба зробити це масовим і доступним до пересічного мешканця. Без проповідників ідеї, без апостолів ніколи не було б християнства, так само як і будь-якої іншої світової релігії. Для цього треба бути відкритим до інших і мати готовність впустити їх в своє комфортне коло спілкування.
•            З людьми дуже складно, я мав нагоду це відчути проходячи тривалий час військову службу. Разом з цим, цілком реально координувати їхню діяльність і разом співпрацювати, а результат такої співпраці може бути непередбачуваний, звичайно у позитивному сенсі цього поняття. Я це бачив на прикладі просування ідеї створення територіальної громади одного з населених пунктів Коломийського району Івано-Франківської області. Там я познайомився з безліччю унікальних людей, про існування яких я навіть не здогадувався. Я бачив наскільки люди творчо розкриваються у дружньому до них середовищі.
• Останні події більш як двадцятирічної  історія нашого суспільства показали те, що  невміння повноправних членів суспільства договоритися між собою про правила спільного існування і умови використання спільного ресурсу призвело до уже системних кризових явищ. Більше того, ці явища мають тенденцію поглиблення, що унеможливлює керування спільним центральним органом. В таких умовах рецептом подолання кризових явищ в управлінні спільними ресурсами може стати створення територіальних громад населених пінктів з одночасним створенням переліку спільних ресурсів.
  

            Звичайно, що  не прості люди чи погана влада винні у катастрофічному стані країни, оскільки пошук винуватого на завжди є доцільним. Але все ж таки, в першу чергу, просвітлені журналісти, експерти, юристи, економісти, мислителі, філософи, які не розуміють трагедії спільного, повинні на себе взяти частину вини за стан речей.  На сьогодні жодне об'єднання інтелектуалів не здатне відповісти на такимй виклик. І яскравим підтвердженням моїх песимістичних слів є створення громадського інтернет-ТБ, як реакція на події навколо ТВі. Було дивним спостерігати, коли існує дві ініціативні групи, які незалежно одна від одної намагаються створити одну й ту саму річ. Хіба це не трагедія спільного!!!?
  

  
  
  
  

 

 

КАТЕГОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ СУСПІЛЬСТВА

                       Соціальні зв'язки і соціальні відносини

Поняття соціального зв'язку є однією із основних категорій соціології. За допомогою цієї категорії О. Конт, наприклад, зумів представити соціальну структуру (статику, в його термінології), як складний організм, в якому встановлюються особливі зв'язки від сім'ї до систем релігії і держави. Інший класик соціології Г. Спенсер намагався через аналіз системи соціальних зв'язків виявити специфіку мілітаристського і індустріального суспільства. Е. Дюркгейм намагаючись класифікувати типи зв'язків, виділяв механічну і органічну солідарність як своєрідні етапи розвитку суспільства від його традиційних форм до індустріального суспільства з його особливим поділом праці. Таке зацікавлення поняттям "соціальний зв'язок" основоположників соціології свідчить про великий смисл і категоріальну значимість, яку вони йому надавали.

Соціальний зв'язок — це сукупність особливих залежностей одних соціальних суб'єктів від інших, їх взаємні відносини, які об'єднують людей у відповідні соціальні спільності і свідчать про їх колективне існування. Основою формування соціального зв'язку є безпосередній контакт між людьми в тій або іншій первинній соціальній спільноті (сім'я, група), який потім переростає в більш широкий опосередкований зв'язок людей, які складають великі соціальні об'єднання, в межах яких формуються почуття причетності до групи або внутрішньо-групової солідарності (в межах, наприклад, нації, соціального класу, верстви, конфесії і т; д.).

                    Можна виділити три групи факторів, що визначають наявність соціальних зв'язків:

• природно-біологічні задаються спадковими ознаками, тобто самим фактом народження людини, що визначає її етнічні, національні (расові) ознаки;

• психологічні, такі наприклад, як почуття спільності з іншими людьми, що і об'єднує людей у відповідні соціальні групи і спільності. Свого вищого прояву соціальні почуття досягають тоді, коли вони стають переконанням, набирають характер раціональних установок, в яких відбиваються традиції і норми, свого роду неписані правила, що складаються в суспільстві;

• соціально-інституційні, тобто спеціально створені (формальні, писані) правила, норми, які особливим чином регламентують соціальні зв'язки і відносини, визначаючи порядок дії соціальних об'єктів в межах соціального інституту і контролюючи їх.

               Щодо класифікації соціальних зв'язків, то вони бувають: формальними і неформальними, особистісними і колективними, прямими і опосередкованими, більш міцнішій і менш міцними. Соціальні зв'язки людини, яка знаходиться навіть в дуже невеликій, нечисленній групі, являють собою велику кількість взаємодій, соціальних інтеракцій, які складаються із дій і зворотних реакцій. Виникає складна мережа взаємодій, яка охоплює певну кількість індивідів. Поступово в ході спілкування із всієї сукупності взаємодій виділяються сталі соціальні зв'язки, які на основі раціонально-чуттєвого сприйняття їх взаємодіючими індивідами набирають певну специфічну форму, яка характеризується відповідною поведінкою взаємодіючих індивідів. Такі усвідомлені і чуттєво сприйнятті індивідами сукупності повторювальних взаємодій, які співвіднесені за своїм смислом одна з одною і які характеризуються відповідною поведінкою, називають соціальними відносинами.

На відміну від взаємодій соціальні відносини чітко поділяються за смислом і змістом. Наприклад, студент, який попадає в незнайому групу, починає взаємодіяти з іншими студентами на лекціях, семінарах і поза учбовим процесом. Поступово, через деякий час, взаємодії, що повторюються, приводять до виникнення різних за змістом соціальних відносин: дружба, повага, кохання і ненависть, вигідний обмін, презирство, виконання обов'язків і т. д.

Теорія	Теоретик	Основна ідея
Теорія обміну	Джордж Хоманс	Люди взаємодіють один з одним на основі свого досвіду, зважуючи можливі винагороди і витрати
Символічний інтеракціонізм	Джордж Мід, Герберт Блумер	Поведінка людей стосовно один одного і предметів оточуючого світу визначається тим значенням, яке вони їм надають
Управління враженнями	Ервін Гоффман	Соціальні ситуації нагадують драматичні вистави, в яких актори прагнуть створювати і підтримувати сприятливі враження
Психоаналітична теорія	Зігмунд Фрейд	На міжособистісну взаємодію здійснюють глибокий вплив поняття, засвоєні в ранньому дитинстві, і конфлікти, пережиті в цей період

                              Міжособисті взаємодії.

Кожний із членів соціальної групи після низки взаємодій вступає з іншими членами групи в певні відносини, які досить різноманітні за формою і змістом. Чому соціальні відносини, які породжуються іноді схожими взаємодіями, відрізняються одна від одної за змістом? Чому, наприклад, конфліктні взаємодії, як часто це буває, породжують одночасно у різних індивідів відносини ненависті і солідарності або навіть дружби?

Справа в тому, що соціальні взаємодії здійснюються на різній основі. Такі відомі американські соціологи як Г. Лассуелл і А. Кеплеа, вважають, що цією основою, яка надає соціальним взаємодіям певне забарвлення і зміст і робить з них соціальні відносини, є цінності. Цінність в принципі можна визначити як цільову бажану подію. Те, що суб'єкт X цінує об'єкт У, означає, що X діє так, щоб досягти рівня У або хоча б наблизитися до нього. Особистість займає позицію оцінки стосовно всіх компонентів оточуючого її середовища. Але здійснювати соціальні дії стосовно когось вона буде лише із-за речей, які цінить і вважає для себе корисними і бажаними, тобто заради цінностей. Отже, цінності тут слугують поштовхом, необхідною умовою будь-якого роду взаємодій. Існування ж значущих довший час, неминучих цінностей визначає характер сталих соціальних відносин людей. Наприклад, якщо у взаємодіях основою є багатство як цінність, то виникають соціальні відносини, які в залежності від умов обміну цінностями будуть рахуватися відносинами кредиту, економічного примусу, економічної влади, доброчинності і т. д.

У зв'язку з тим, що в суспільстві існує соціальна нерівність, цінності розподілені між його членами нерівномірно. Саме на нерівному розподілі цінностей і будуються відносини влади і підкорення, всі види економічних відносин, відносин партнерства, дружби, кохання і т. д.

Потреби в цінностях	Володіння цінностями
	Влада	Повага	Мораль	Афективність	Добробут	Багатство	Майстерність	Освіта
Влада	Політична влада	Пошана	,Навіювання	Відданість	Примус	Економічна влада	Директорство	Навчання
Повага	Видання порад	Престиж	Умовляння	Повага	Харизма	Кредит	Керівництво	Науковий авторитет
Мораль	Наставництво	Схвалення	Моральний авторитет	Прив'язаність	Покарання	Чесний бізнес	Приписування	Цензура
Афективність	Особистий вплив	Повага	Моральний вплив	Кохання	Опікунство	Доброчинність	Старанність, завзятість	Повчання
Добробут	Примус	Терор	Дисципліна	Насилля	Груба сила	Розбій	Примусова праця	Дізнання
Багатство	Економічна влада	Високе становище	Торгівля моральним авторитетом	Продажність	Влада над засобами існування	Економічний вплив	Відносини влади	Рекламування
Майстерність	Вплив експертів	Адміністрування	Казуістика	Прихильність	Доблесть	Продуктивність	Менеджмент	Інтелект
Освіта	Консультування	Слава (популярність)	Мудрість	Симпатія	Управління	Купівля освіти	Інструктування	Обмін знаннями

               Формування основних видів соціальних відносин

Отже, соціальні цінності є ключем до розуміння практично всіх видів соціальних відносин. Такі відносини виникають в результаті взаємодій, що повторюються, коли, з одного боку, є в наявності потреба в придбанні цінностей або контролі над ними, а з другого - є ресурси бажаних цінностей. В табл. запропонованій С. С. Фроловим, показано, як формуються основні соціальні відносини при володінні індивідами як цінностями добробуту, так і іншими цінностями, а також при наявності потреб у інших індивідів в цих цінностях. Цю таблицю можна читати не лише зліва направо, але й зверху вниз. Вона, безумовно, охоплює далеко не всі соціальні відносини, можливі в людському суспільстві, а лише найбільш значимі, які завжди існують в соціальних спільностях. В реальному житті соціальні відносини набагато складніші, бо в процесі людської діяльності відбуваються численні обміни цінностями і контроль над ними, що і надає таким відносинам багаточисельні неповторні відтінки.

Запропонований Г. Лассуелом і А. Кетленом підхід до вивчення соціальних відносин з точки зору володіння і обміну цінностями дає можливість проводити плідний аналіз відносин у всіх сферах людської життєдіяльності (виробництві, бізнесі, політиці і т. д.)

               Соціальна поведінка і соціальний контроль

Соціологія вивчає поведінку людини в суспільстві, але вона, за висловом сучасного шведського соціолога П. Монсона, вивчає не лише "поведінку людини в суспільстві", але й суспільство через "поведінку людини". Поведінка людини є результатом взаємодії її внутрішньої природи і процесу соціалізації, складовими елементами якого виступають інші індивіди. Поведінка притаманна не лише людині, але й тваринам. Однак, у людини, на відміну від тварин, поведінка формується, розвивається і проявляється в умовах суспільного життя, а тому носить соціально обумовлений характер, тобто є за своєю сутністю соціальною. В поведінці проявляються соціальні якості людини, її культура, погляди, генетичні і біологічні особливості, відношення до себе і оточуючих — вся гама людяності.

Соціологія досліджує і інтерпретує людську поведінку у взаємодії між особистістю та іншими людьми, як в межах груп (сім'я, трудові колективи, групи одноліток і т. п.), так і у великих соціальних спільностях (етносів, націй, соціальних інститутів і т. п.); нерідко ці два рівня аналізу поєднуються.

В соціологічній концепції американського соціолога Дж. Хоманса соціальна поведінка і взаємодія індивідів постає як система обмінів поведінковими актами, обумовленими способами врівноваження винагород і витрат, що найчастіше реалізується в сфері бізнесу. Але в цілому поведінка людей більш багатогранна, ніж припускає американський учений. Наприклад, у відносинах дружби і кохання поведінку людей навряд чи можна звести до урівноваження витрат і винагород, бо все це і багато іншого в людському житті не має вартісного характеру, певного обміну товару і послуг на інші товари і послуги.

В концепціях представників символічного інтеракціонізму (Ч. Кулі і Дж.Мід) поведінка людей постає в зовсім іншому ракурсі. Кулі, наприклад, застосував специфічний термін "дзеркальне Я", згідно якому в процесі поведінки, особливо у взаємодії з іншими, люди дивляться на себе нібито з боку, очима іншої людини, тобто "дивляться на себе в дзеркало". В поведінкових актах люди слугують один одному своєрідними дзеркалами, тому наша уява про себе багато в чому залежить від наших відносин з іншими людьми. Дж. Мід категорично відкинув тезу представників теорії обміну, що поведінка людей — це пасивна реакція на винагороду і кару, і розглядає людські вчинки як соціальну поведінку, засновану на комунікації і розумінні символів, вмінні поставити себе на місце співбесідника або партнера, "прийняти роль іншого". Враховуючи, що поведінка людини у взаємодії з іншими людьми є безперервним діалогом, в процесі якого люди спостерігають, осмислюють через розуміння символів намірів один одного, Г. Блумер (1900 - 1972 рр.) назвав в 1969 р. соціологічну концепцію поведінки Дж. Міда символічним інтеракціонізмом.

У поглядах П. Сорокіна повсякденна поведінка людей постає як взаємний обмін почуттями (дружба, любов, співчуття, ворожнеча, ненависть і т. п.). Т. Парсонс дослідив поведінку людей як взаємодію соціальних суб'єктів, пов'язаних між собою "системою взаємних очікувань", в тому розумінні, що їх вчинки зорієнтовані на певні очікування партнера. На поведінку людини, за Парсонсом, здійснює формуючий вплив не лише система очікувань його партнерів за взаємодією, але й норми, цінності культури, що панують в суспільстві.

Людина живе в суспільстві і її поведінка залежить від характеру взаємодій з групами, членами яких вона є. Сама група виступає в якості особливого суб'єкта поведінки, яка має конкретні цілі і мотиви. В груповій поведінці спостерігаються такі своєрідні феномени, як наслідування, співчуття, емоційна заразливість, підпорядкування індивідуальної поведінки груповим нормам і ролевим приписам, лідерство.

Основним соціальним інститутом, який сприяє дотриманню соціальних норм, є соціальний контроль. Більшість соціологів вважає, що соціальний контроль досягається поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і відданості соціальним цінностям. Наприклад, Т. Парсонс визначав соціальний контроль як процес, завдяки якому через накладання певних санкцій здійснюється протидія девіантній поведінці і підтримується соціальна стабільність.

Американські соціологи Е. Росс (1886 — 1951 рр.) і Р. Парк (1864 — 1944 рр.) інтерпретували соціальний контроль як цілеспрямований вплив суспільства на поведінку індивіда, який забезпечує нормальне співвідношення між соціальними силами, очікуваннями, вимогами і людською природою і, внаслідок цього, виникає "здоровий" соціальний порядок. Р. Парк виділив три форми соціального контролю:

• елементарні (в основному примусові) санкції;

• громадська думка;

• соціальні інститути.

             Французький соціолог Р. Лін'єр розглядав соціальний контроль як засіб, що забезпечує процес засвоєння індивідом цінностей і норм культури, і як механізм передачі цих цінностей і норм від покоління до покоління. Американський соціолог С. Аск виділив особливу роль у здійсненні соціального контролю так званого групового тиску, який в угоду спільності інтересів і цілей, що стабілізують діяльність групи, спонукає індивіда пристосовуватись до існуючих в ній колективних думок, цінностей і норм.

Отже, соціальний контроль є засобом саморегуляції суспільства. В йото систему входять всі способи реакції громадської думки на ті або інші конкретні дії людини, всі засоби суспільного тиску для того, щоб поставити її поведінку в певні соціальні межі, на кінець, всі види прямого і зворотного зв'язку між особистістю і суспільством (або інститутом, організаціями, які виступають від його імені) - від візуального спостереження до профілактичних соціальних заходів і самого процесу виховання. В періоди соціальної стабільності суспільства система соціального контролю успішно справляється з дезорганізацією нормативної поведінки людей, тобто соціальна паталогія не перевищує певної норми. Однак в періоди системної кризи, трансформації суспільства, втрати ідеалів і цінностей більшою частиною населення система соціального контролю в суспільстві не справляється з наростаючою дезорганізацією і соціальною патологією, що й призводить до послаблення і розпаду соціальної системи.

В сучасній соціологічній літературі поняття соціального контролю вживається, головним чином, в межах аналізу девіантної поведінки, де він розглядається як один із аспектів теорії наклеювання ярликів. При цьому стверджується, що спроба посилення примусового соціального контролю за допомогою, наприклад, більш жорстких силових заходів стосовно окремих видів правопорушень або специфічних соціальних груп, парадоксальним чином веде до посилення, а не до послаблення девіантності. На цьому утверджується ідея, що соціальний контроль засновується скоріше на стабільності різних соціальних груп, соціальних відносин і єдиних цінностях, а не на елементарному примусі. І в цьому плані дуже важлива роль має відводитися соціальній роботі, в основі якої лежить застосування позитивних неформальних санкцій.