Цивільно-військові відносини: де вони сховані?!

          Україна у новій геостратегічній обстановці фактично залишається єдиною державою Центрально-Східного регіону Європи, яка до сих пір не визначилась остаточно з вибором свого політичного курсу розвитку. Такому становищу сприяє велика кількість внутрішніх і зовнішніх обставин об’єктивного та суб’єктивного характеру. Унормовані цивільно-військові відносини, які з натугою народжуються в українській державі – один з факторів, покликаних сприяти збільшення ролі суспільства у визначенні політичних приорітетів держави.

         Атлантична Рада України (АРУ), як незалежна демократична громадська організація, ще з другої половини 90-х років минулого століття стала займатися інформаційною діяльністю серед населення країни, роз’яснюючи переваги вступу України в західні організації – НАТО і Європейський Союз і вибору для держави європейського кусу розвитку. Поштовхом для цього стало отримання Україною у 1997 році Хартії Україна – НАТО.  З огляду на це, в Україні активно розпочали різні інформаційні програми.  На перших етапах ці програми почали свою діяльність  у військових навчальних закладах спільно з офіційними представниками силових міністерств.  Така  діяльність проходила серед курсантів та викладачів – офіцерів-військових педагогів. Були складнощі, адже ж, більшість старших офіцерів-викладачів вийшла «розумом» і переконаннями із Радянського Союзу. Цілком логічно було й те, що саме в процесі цієї діяльності почалися дискусії і відносно питань цивільно-військових відносин і цивільного контролю над військовою сферою.  Було зрозумілим, що саме тут, серед військової освіченої молоді може починатися наш справжній європейський розвиток. Тоді, в допомогу  діяльності інформаційних програм, вийшли дві  книжки: перша у 1999 році «Україна – держава нездійснених надій» (у рамках Фонду Макартуров) і друга – «Цивільно-військові відносини в Україні» («Інтеграція-К», 2002 р.) де по суті, вперше на громадському рівні обговорювався процес громадянського контролю над військовою сферою і цивільно-військові відносини в країні.

            Обговорення у військових учбових закладах питань, пов’язаних з створенням унормованих цивільно-військових відносин повільно виходило на громадський суспільний рівень. Це відбувалося і тому, що військові громадяни країни стали наявно відчувати обмеження своїх прав і соціальних гарантій.

             Виходячи з таких обставин,  інформаційна діяльність доті спрямовувалась у напрямку роз’яснення,  що внутрішня стабільність в державі в сучасний умовах – це основна складова добробуту країни і гарантія її національної безпеки. В демократичних країнах, якої прагне стати Україна, таку державну якість як внутрішня стабільність зв’язують з створенням в країні унормованих цивільно-військових відносин і організації в державі цивільно-демократичного контролю над військовою сферою.

                Для держав – учасників ОБСЄ основні принципові установки цивільного контролю за збройними силами викладені в «Кодексі поводження, що стосується військово-політичних аспектів безпеки», прийнятому на самміті в Будапешті у 1994 році. Ситуація в Україні відносно цього питання пов’язана ще і з тим, що в державі ще у 2003 році прийнятий відповідний Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави». У Законі відносно цивільно-військових відносин зазначається, що цивільно-військові відносини це – «сукупність правових взаємовідносин між суспільством та складовими частинами Воєнної організації держави, які охоплюють політичні, фінансово-економічні, соціальні та інші процеси у сфері національної безпеки держави».

                Організація оптимальних відносин між військовою і цивільною сферами є частиною державного будівництва, що покликана забезпечити стабільність у суспільстві і найбільшою мірою відповідає інтересам усіх складових його соціальних і національних груп. Стабільний державно-політичний розвиток стимулює еволюційне удосконалення сформованих цивільно-військових відносин, додає їм міцність і надійність, робить військову силу безпечною для цивільного суспільства, а цивільне суспільство – колискою цінностей для військовослужбовців. Стабільність в суспільстві – найбільша цінність для держави. Практика свідчить, що в стабільних умовах постійно росте престиж збройних сил і військової служби, зміцнюється соціальний статус військовослужбовців, створюються всі обставини, що не дозволяють армії втручатися у внутрішньополітичні процеси, у життя цивільного суспільства.

                 Не зовсім такі процеси, на жаль, відбуваються в українському суспільстві, де не має політичної стабільності, де державність відчуває постійне політичне реформування. Такі дії влади пов’язані із неминучими змінами в соціальному статусі військовослужбовців, утратою їхнього авторитету і престижу у суспільстві, що по суті відбувається в Україні. Цивільно-військові відносини в таких умовах отримають, як правило, конфліктний характер. Наслідком цього є можливість втручання збройних сил у життя цивільного суспільства, внутрішня соціальна напруженість серед самих військовослужбовців, втрата боєготовності і боєздатності військових підрозділів. Якщо до того ж, армія комплектується, як в Україні, на основі загального військового обов’язку, то всі проблеми, зв’язані з соціальним розшаруванням суспільства, майже адекватно відтворюються у збройних силах, підриваючи зсередини здатність армії до виконання своїх завдань, у тому числі і бойових.

                   Для сучасної внутрішньо не стабільної України та її не досить освіченої і безвідповідальної влади важливо розуміти і такі обставини. Армія має власний дух, значною мірою розбіжний з формами управління і сьогоднішнім режимом правління, особливо з боку президента та українського парламенту – «чим гірше, тим краще». Це дух не революційний, а консервативний; не міжнародний, а національно-патріотичний; не боягузливого доносу (що серед української влади і депутатів виправдають політичною доцільністю), а хороброї прямоти; не партійного кар’єризму, а якісного добору, не закулісної «директиви», а стратегічної доцільності; не безчесної інтриги, а чесного рангу. Варто погодитися, що такий дух формується не стільки приналежністю Збройних Сил України до сьогоднішній країни чиновників і її сьогоднішній владі, скільки приналежністю армії до цінностей історії, патріотичних заслуг минулих поколінь, її особливою традиційною повагою і соціальністю як джерелом сили і могутності. Іншими словами, мова йде про взаємозв’язок і взаємовплив військової організації, збройних сил і цивільного суспільства, про прояви цього взаємозв’язку як особливих відносин у суспільстві. Очевидно, такі відносини можна визначити як цивільно-військові відносини.

                    Військова служба не повинна бути абсолютно повною зупинкою громадської соціалізації молодої людини, яка стала воїном. Тому кожна держава розв’язує найважчу проблему компенсації обмеження громадських якостей і устремлінь особистості за рахунок платників податків. Тут залягає шар проблем, зв’язаних з мотивацією військово-професійної діяльності, престижем військової служби. При чому, можливі загрози, що виходять від силових структур, зв’язані з декількома обставинами об’єктивної властивості. По-перше, як усякий соціальний організм, силові структури об’єктивно зацікавлені у створенні оптимальних умов для свого розвитку і функціонуванні. Однак це, їхнє природне прагнення, реально не рідко переростає в тяжіння до максимально сприятливого положення в навколишньому середовищі і до надлишкового самоствердження в ній. Це може бути небезпечним для держави. Так, своєрідним проявом цієї тенденції в нашому недавньому минулому, стала спроба керівництва Міністерства оборони України активно включитися в виборчу компанію до Верховної Ради у 1998 році для створення сильної фракції на підтримку Президента Л.Кучми у вирішенні питання щодо прийняття потрібного бюджету. А в наші дні, уже у ході президентської компанії у листопаді місяці 2009 року з декларативними вимогами до президента через Інтернет звернулася група колишніх високих військових. Зміст цих вимог був зв’язаний з необхідними заходами в країні проти епідемії грипу на фоні президентських виборів. Вимоги були не послідовні й досить суперечливі: від відставки міністра охорони здоров’я до прийняття нової Конституції України і переносу виборів президента на кінець 2010 року. Небезпека для суспільства такого виступу амбіційних колишніх військових ще й тому, що звернення стало свідоцтвом дуже низького політичного та юридичного рівня знань «минулих» керівників, що підписали його від імені громади. По-друге, в умовах соціальної нестабільності, коли переважною рисою громадського життя в країні є поляризація суспільства, а протистояння сторін за президентський пост здобуває конфронтаційних форм, цілком можлива ситуація, коли кожна із протиборчих сторін, що при владі, може, виправдовуючи себе, звернутися до військової сили, яка є політизованою.

                 Треба розуміти й наступне, збройні сили, представляючи собою інструмент військового насильства держави, разом з тим можуть виступати носіями цінностей цивільного суспільства і здатні бути професійною військовою спільнотою з властивими їй специфічними інтересами. Ці інтереси мають військово-професійний і сугубо корпоративний характер. В основі цієї корпоративності лежить, як затверджував С.Хантінгтон, почуття професійної органічної єдності військовослужбовців, розуміння ними своєї групової відособленості й особливої соціальної відповідальності. У своїй роботі, присвяченій політичній теорії взаємин армії і суспільства він відзначав, що «офіцерський корпус – це набагато більше, ніж креатура держави. Імперативи забезпечення безпеки визначають створення комплексу професійних інститутів, що формують офіцерів як автономну соціальну спільність. Корпоративна структура офіцерського корпуса включає не тільки офіційні службові структури, але також асоціації, школи, журнали, звичаї і традиції».

                У цивільно-військових відносинах в Україні, як держави, що розвивається, цікавим є і наступний момент. Мова йде про те, що аналіз взаємодії цивільного суспільства і військової сфери припускає розгляд і зворотний вплив військових реальностей на стан цивільного суспільства. Сенс цього впливу можна визначити за наступними обставинами.

               1. Цивільну ментальність багатьох народів сучасних держав не можна уявляти без обліку військового фактору їх історичного розвитку. У силу об’єктивних геополітичних і геостратегічних інтересів, які необхідно було відстоювати і захищати, такі народи і держави історично розвивалися під впливом великих і малих воєн. Генетичний код таких народів, їхню національно-державну ідеологію і духовність формували військові умови історичного розвитку. За підрахунками істориків, тільки з 1368 р. по 1893р. російська царська армія брала участь у походах і боях протягом 353 років. А це, у свою чергу, об’єктивно і настійно вимагало концентрувати в збройних силах кращих представників суспільства.

               2. Тривалість функціонування моделі військової безпеки, заснованої на пріоритетності, навіть раціональної прийнятності військово-силових засобів і факторів їх забезпечення. Аж до 80-х років минулого століття стан військової безпеки кожної держави визначався можливостями нарощування військової могутності, розвитку військового потенціалу. При цьому, контроль за територією і ресурсами визначав міць і добробут. В сучасних умовах відбувається перехід від системи безпеки, що ґрунтувалася на територіальному контролі, до системи безпеки яку визначають в першу чергу економічні фактори. Військово-силова модель забезпечення безпеки територіального і ресурсного контролю була раціонально-прийнятою і тому, що вона тривалий час відповідала й інтересам держави-метрополії, держави-агресора. Війни цього періоду були масовими, тобто велися не стільки арміями, стільки народами, а успіх і перемога забезпечувалася напругою всієї держави. А оскільки це так і було, національна свідомість тривалий час формувалася під впливом військово-силових способів забезпечення безпеки. Що в даний час відчуває на собі і Україна – територіальні претензії одних держав до інших продовжують залишатися змістом їх національних інтересів, а це вже не тільки військова, але і цивільна позиція.

                  3. Дуже розкладницький вплив на стан цивільного суспільства сучасних держав Євро-Азійського регіону зробив фактор військово-політичного протистояння в недавньому минулому двох суспільно-протилежних систем і їхніх блокових організацій – НАТО і Організації Варшавського Договору. Дивитися один на одного з позиції «образа ворога» і через проріз прицілу – досить стійкий стан цивільного суспільства.

                Маю думку про те, що та громадська акція, пов’язана з 20-літтям ліквідації Берлінської стіни, що широко проводиться зараз у Європі і Україні , здійснила свій великий позитивний вплив на громадянське суспільство і на армію вцілому, що у свою чергу служить укріпленню цивільно-військових відносин в державі.

               Військове керівництво та громадяни, які входять до його складу, свою роль і внесок у проблему організації в Україні унормованих цивільно-військових відносин, тобто відносин, які базуються на відповідних законодавчих актах рівня ОБСЄ і рівня держави Україна, бачать у роз’яснювальній діяльності серед населення країни, розуміючи той факт, що саме не обізнаність громадян України в цих процесах і не згода з ними є самою головною причиною наших проблем у євроатлантичній та європейської інтеграції.

                 Разом з цим здається, що виконаний аналіз, дозволяє з позиції громадянина України зробити висновок, що самодостатня роль військових у формуванні державної політики у сфері  військової справи недоцільна з погляду вираження інтересів громадян, суспільства і самої держави та навіть може заподіяти шкоду. Тому, реалізація апробованих світовим досвідом принципів – верховенство цивільних структур влади над військовими; недопущення військових у владні політичні структури; зведення ролі армії винятково до захисту суспільства, а не керування ним; визначення державної політики, у тому числі і військової, цивільною владою – є обов’язковою умовою ефективного функціонування політичного механізму реалізації військової могутності демократичної держави. Саме такі умови відносин цивільних і військових в демократичних державах мають характер унормованих цивільно-військових організацій. Саме тому для держави Україна є актуальним те, що  її Збройні Сили в державному плані уже давно керуються хоч і не завжди політично достойною людиною –  але саме цивільним міністром оборони, членом уряду. У той же час,  на посаді начальника Генерального штабу повинен діяти високий військовий фахівець, не залежний від швидких змін політичних урядів. Разом з цим, для Збройних Сил України, як й для інших силових відомств влада повинна забезпечити достойні соціальні умови існування і ефективної діяльності. На голих деклараціях жодна військова організація функціонувати не буде.

             Нажаль, український гіркий кадровий досвід свідчить про інше: за 20 років у Збройних Силах України змінилося 12 раз міністри, і що найбільш прикро – 10 раз начальники Генерального Штабу. Міністри оборони вже з 1994 року чергувалися: то цивільний, то військовий. Зміна міністрів проходила не залежно від зміни уряду, а із-за примх президентів, та з догоди, так званої, політичної доцільності. Тільки один міністр Олександр Кузьмук працював на посаді більше двох років (два рази, у сумі – 6 років). Кожен із одинадцяти міністрів був на посаді не більше двох років, тому побудувати раціональні цивільно-військові стосунки цивільному міністру було складно, а військові міністри цим взагалі не займалися. Також  є негативним і те, що цивільними міністрами військового відомства на протязі певного часу призначалися особи, які у минулому були високими військовими чиновниками і у наслідку чого займалися вузькими аспектами сугубо побутового рівня розвитку відомства.

             Окремо слід сказати і про те, що дуже не рідко Збройні Сили стають заручниками політичної боротьби за владу і заручниками бажання заручитися їх на підтримкою на президентських виборах, що мало місце у січні 2010 року. У зв’язку з цим, згадуючи 1994 рік, коли міністр оборони України перед виборами президента дав розпорядження у військо про те, щоб усі військові голосували на виборах за президента Л.Кравчука. Це стало прямим порушенням и втручанням в права військовослужбовця-громадянина. Як відомо, Л.Кравчук програв вибори і, напевно, цей не шляхетний вчинок міністра вплинув на те, що через 2 місяця він був звільнений з посади й відправлений у довгостроковий запас. Не можна виключати щось подібне і в наш час, коли навіть сьогоднішній президент згадав про свої обов’язки перед Військом як Верховний Головно-командуючий й почав роздавати нові обіцянки (і при цьому навіть відмовився від НАТО).

                Напевно, в цих складних і невизначених умовах армія і всі інші силові структури, офіцерський корпус, не дивлячись на те, що сучасна влада за три роки жодним чином нічого  рішучого не зробила для підвищення їх добробуту і укріплення безпеки держави, повинні залишатися стійкими громадянами країни, які мають свої особисті патріотичні погляди на ситуацію. При всьому цьому, ми  все ж таки сподіваємося, що після виборів нового президента в Україні почнуть створюватися нормальні цивільно-військові відносини, що в свою чергу дасть змогу бути впевненим, що армія і інші силові структури знаходяться в державі під надійним демократичним цивільним контролем.