Адвокат представляє інтереси військового формування!

       3.2. Повноваження адвоката як процесуального представника структур військових формувань у судах загальної   юрисдикції 

             Конституція України, у ст. 59 [1], наділяє громадян та юридичних осіб правом на правову допомогу, здійснення якої, головним чи­ном, покладено на адвокатуру. Правова допомога при здійсненні захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у суді реалі­зується у формі цивільного процесуального представництва. З урахуванням цього можна зробити висновок, що інститут пред­ставництва в суді є одним з передбачених законом засобів реа­лізації права на судовий захист, є гарантією забезпечення участі громадян і юридичних осіб у цивільному процесі та реального захисту їх суб'єктивних прав і інтересів. За змістом ст.38 Цивільного процесуального кодексу України [3] громадяни можуть вести свої спра­ви в суді особисто або через своїх представників. Справи юридич­них осіб у суді ведуть  їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники. З огляду на це, ми можемо сказати про те, що інтереси військового формування як юридичної особи у цивільному процесі може представляти і адвокат. Формально процесуальний закон цього не виключає, але на сучасному етапі відносин у суспільстві  практично цього не відбувається, оскільки військові формування мають у своїх структурних підрозділах юридичні служби і відділи. Що стосується представництва інтересів фізичних осіб, які є специфічними об’єктами цивільно-військових відносин, то адвокатура відіграє істотну роль у захисті прав і законних інтересів військовослужбовців як перед військовими частинами, так і перед іншими суб’єктами цивільних правовідносин.            

               Інститут судового представництва обумовлюється різними обста-винами. Перш за все, це неможливістю здійснення судового розгляду та вирішення цивільної справи у зв'язку з недієздатні­стю осіб, що беруть участь у справі, за віковим критерієм (непов­нолітні) або за медичним критерієм (громадяни, які в судовому порядку визнані недієздатними). По-друге, неможливістю особи особисто брати участь у судовому процесі у зв’язку з виконаннями спеціальних обов’язків служби, які за своєю специфікою унеможливлюють присутність особи. По-третє, неможливістю юри­дичних осіб, що очолюються колегіальними органами (правлін­нями), безпосередньо брати участь у розгляді справи. І нарешті, бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридич­ну допомогу при розгляді справи у суді. Отже, ці обставини мо­жуть носити юридичний або фактичний характер.

             Слід нагадати, що представництво в цивільному процесі відріз-няється від загально цивільного представництва виконуваними функціями, ха­рактером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами, відрізняється колом осіб, що мають право виступати як представ­ники, підставами виникнення і припинення представництва, а також характером та обся­гом наданих повноважень тощо.

3.2.1. Процесуально-правове становище адвоката при веденні цивільних справ у суді першої інстанції 

             Законність і обґрунтованість судового рішення, швид­кість розгляду цивільної справи значною мірою залежать від повноти її підготовки до судового розгляду. Тут закладається основа успішного вирішення судом спору про право чи іншої правової вимоги. В постанові Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 12 червня 2009 року №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провад-ження  у справі до судового розгляду» [36] підкреслено, що підготовка справ до судового розгляду — важлива самостійна стадія цивільного про-цесу, метою якої є забезпечення правиль­ного і своєчасного вирішення циві-льних справ. Підготовка кож­ної цивільної справи до розгляду в судовому засіданні, незалеж­но від її складності, є обов'язковою і повинна бути проведена в строки, передбачені ст.129 Цивільного процесуального кодексу України [3]. Підготовка справи до судового розгляду є обов'язковою і при новому розгляді справи після ска­сування раніше постановленого рішення. Належно проведена підготовка справи до судового розгля­ду має значення для якісного вирішення цивільних справ. Недо­оцінка значення цієї стадії процесу, формальне ставлення до неї призводить до відкладення розгляду справи, тяганини, а нерідко і до постановлення необґрунтованих рішень. Підготовка цивільних справ до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи, покладена на суддю. Процесуальні дії осіб, що беруть участь у справі, а також їх проце-суальних представників (в тому числі адвокатів) здійснюються, в осно­вному, на вимогу суду. Разом з тим процесуальні дії по підготовці цивільної справи до судового розгляду можуть здій­снюватися і за ініціативою процесуальних представників-адвокатів і спрямовуватися на визначення характеру спірних правовідносин, обставин, які підлягають встановленню, на відшукання доказів, на визначення кола осіб, що братимуть участь у справі тощо.

Особливості виконання обов’язків військової служби  у військових формуваннях не завжди дає можливість військовослужбовцю, як суб’єк-ту цивільних відносин, приймати повноцінну  особисту участь у цивільному процесі на цій стадії розгляду справи. І тому, на підставі наданих повно-важень, адвокат допомагає заінтересованим особам, що мають суспільні відносини з військовими формуваннями, може допомагати їм звернутися до суду за захистом їх цивільних прав. Для цього використовуються цивільні проце­суальні засоби — позовна заява, а в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин — скарга і заява, і  при окремому прова-дженні — заява.

                До подачі позову адвокат виконує значну і складну до процесу-альну роботу по вивченню матеріалів справи і написан­ню заяви. Матеріали справи складаються з усних пояснень заінтересованих осіб і поданих ними документів — договорів, посвідчень, постанов, довідок, квитанцій, актів, ордерів, лис­тів службового і особистого характеру, що містять відомості, які мають значення для справи. Згідно з ст. 6 Закону України «Про адво-катуру»[17] адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних справах. Ця законодавчо закріп-лена норма має важливе значення у правовому становищі адвоката у цивільному процесі, оскільки вона дає можливість йому витребувати у відповідача письмові докази адміністративно розпорядчого характеру, що є дуже важливим на етапі підготовки документів для звернення до суду з цивільним позовом. Ще ми повинні тут мати на увазі і те, що військові формування як юридичні особи є доволі закритими для суспільства організації, і тому діяльність адвоката буде мати ледь не вирішальну роль в підготовці і зборі документальної доказової бази для звернення до суду, яку необхідно отримати від військового формування як відповідача, чого у багатьох випадках позбавлений сам позивач, оскільки проходить в цій організації військову службу, а відтак, повинен керуватися вимогами службової підпорядкованості та рангової ієрархічної дистанції і яка, в свою чергу, стає на перешкоді в отриманні певної інформації.

             Забігаючи наперед, нам слід вказати на те, що вивчення матеріалів справи дає можливість адвокату визначитися ще на початковому етапі з рядом важливих питань. Перш за все треба визначитися з правовою природою позову, його елементах і наявності необхідних підстав для реалізації права на пред'яв­лення позову, намітити склад сторін та інших осіб, які візь­муть участь в справі, та визначитися з іншими учасниками майбутнього процесу. В подальшому, саме правове становище адвоката у цивільному процесі за участю військових формувань дає можливість йому визначити предмет доказування і докази для їх підтвердження, зібрати їх і надати суду для розгляду разом з позовною заявою.

Адвокатові, перш ніж розпочати збирати докази, необхідно визначити, які докази повинні бути зібрані, треба установити предмет і межі доказування. Як правильно зауважив Трубників П.Я., «…непоодинокі випадки, коли суб'єкти доказування починають збирати докази, не сформу-лювавши чітко його предмет, що приводить до помилок»[93]. При підготовці справи до судового розгляду адвокат повинен чітко визначити предмет доказування. Правильно визначивши предмет доказування по цивільній справі адвокат  додає всьому процесові збирання, дослідження й оцінки доказів потрібний напрямок. У юридичній літературі під предметом доказування розуміється сукупність юридичних фактів, від установлення яких залежить розгляд справи. Щоб правильно визначити предмет доказування, необхідно визначити характер правовідносин сторін і закон, яким варто керуватися при розгляді суперечки. Без визначення обставин, що підлягають включенню в предмет доказування, не можна також правильно визначити і характер правовідносин сторін і відповідну до застосування норму матеріального права. Обидва ці завдання у відповідності до повноважень повинні виконуватися адвокатом одночасно.

Представники у цивільному процесі за участю військових формувань наділені правом ставити перед суддею питання про витребування доказів (ст.137 Цивільного процесуального кодексу України [3]) від осіб, які відхилили вимогу адвоката про їх добровільну видачу, а також можуть порушувати клопо­тання перед судом про забезпечення доказів (ст.133 Цивільного процесуального кодексу України [3]) і забезпечення позову (ст.151 та ст. 152 Цивільного процесуального кодексу України [3]), про зміну виду забезпечення позову або його скасування (ст. 154 Цивільного проце-уального кодексу України [3]). Ці клопотання подаються до суду на розгляд у письмовому вигляді і приєднуються до матеріалів справи.

При оформлених повноваженнях на ведення справи в суді адвокат відповідача може використати загальні процесуа­льні засоби захисту, передбачені ст. 27 і ст. 31 та іншими статтями Цивільного процесуального кодексу України [3], а також спеціальні процесуальні засоби — заперечення проти клопотань та доводів і зустрічний позов. Зустрічний позов подаються у письмовій формі (ст.124 Цивільного процесуального кодексу України [3]) та за ініціативою відповідача. Право на пред'явлення зустрічного позову може бути реалізоване адво­катом до або під час попереднього судового засідання. Що стосується військових формувань як юридичних осіб і учасників цивільного процесу, то законодавець не висуває окремих вимог і не робить окремих обмежень стосовно діяльності адвоката як представника їх інтересів. Це свідчить про те, що юридичні і фізичні особи, які мають відношення до військових формувань або ними є, мають одинакові цивільні процесуальні права у виборі свого представника у судовому процесі, а також свідчить про те, що діяльність адвоката як представника інтересів однієї із сторін цивільного процесу за участю структур військових формувань має напрямок виключно рівності сторін перед законом.

Повертаючись до стадії підготовки справи до судового розгляду ми повинні сказати і про те, що процесу­альні представники сторін якими є адвокати, а також інші особи, які беруть участь у справі, мають право заявляти суду клопотання про призна­чення експертизи, проведення огляду на місці, об'єднання і роз'єднання позовів та вирішення інших питань для забезпе­чення своєчасного і правильного вирішення справи.

Розгляд та вирішення цивільної справи є основною, цен­тральною стадією цивільного процесу. На цій стадії розвитку цивільно-процесуальної діяльності суд виконує завдання цивіль­ного судочинства, що були поставлені перед ним і полягають в охороні прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, дер­жави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законо-давством (ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України [3]). Судовий розгляд досягає своєї мети лише в тому випадку, якщо він відбувається в суворій відповідності з вимогами цивіль­ного процесуального законо-давства, з дотриманням процесуаль­ної форми, що є гарантією здійснення правосуддя у цивільних справах і забезпечує захист прав та законних інтересів громадян і органі­зацій, що охороняються законом.

У відповідності до ст. 158 Цивільного процесуального кодексу України [3] розгляд цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які бе­руть участь у справі. Судове засідання проводиться в приміщенні суду. У літературі по-різному висвітлюється співвідношення по­нять «судовий розгляд» і «судове засі-дання». Одні автори вважа­ють судове засідання формою судового розгляду, в якому відбу­вається розгляд і вирішення спору по суті. Інші гадають, що термін «судовий розгляд» означає розгляд і вирішення справи по суті судом першої інстанції. На наш погляд,  перша думка є більш обґрунтованою, адже су­довий розгляд — це стадія цивільного процесу, що здійснюється  у формі судового засідання. Судове засідання є зовнішньою формою стадії судового розгляду.

Стадія судового розгляду, як і інші стадії цивільного проце­су, має специфічну мету. Ця мета полягає у повному, всебічно­му, об'єктивному з'ясуванні фактичних обставин справи в судо­вому засіданні, у з'ясуванні дійсних взаємовідносин сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, їх прав і обов'язків, а та­кож у постановлені законних та обґрунтованих рішень на підставі дотримання процесуального законодавства. В Постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 груд­ня 1990 р. № 9 [37] «Про прак-тику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції», яка втратила чинність на підставі Постанови Верховного Суду №2 від 12 червня 2009 [38], зазначалося, що чітке і неухильне дотримання судами України норм процесуального законо-давства при розгляді цивільних справ по першій інстанції є обов'язковою умовою здійснення завдань цивільного судочинства — забезпечити їх правильне, справедливе, швидке розв'язання з метою захисту і охорони су­спільного ладу і державності республіки, прав і законних інте­ресів громадян, організацій, установ, підприємств, подальшо­го зміцнення законності і правопорядку, недопущення правопо­рушень та виховання громадян у дусі неухильного виконання законів та поваги правил співжиття.

 Процесуальним забезпеченням участі адвокатів у судово­му засіданні є своєчасне одержання від суду викликів і пові­домлень про день, місце і час розгляду судом спірної справи (ст. 74 Цивільного проце-суального кодексу України [3]), про відкладення судом розгляду справи  (п. 1 та п.2 ст. 169 Цивільного процесуального кодексу України [3]), а також про оголошену перерву у судовому засіданні (п.3 ст. 159 Цивільного процесу-ального кодексу України [3]). Важливість цього полягає у тому, що структури військових формувань є специфічними суб’єктами цивільних відносин і можуть у певних випадках міняти своє місце розташування як на короткий період, так і на більш тривалий період, який може бути  набагато триваліший за процесуальні строки у цивільному процесі. У таких умовах цивільні судові процеси за участю структур військових формувань можуть тривати набагато довше, а ніж передбачено Цивільним процесуальним кодексом України.

У підготовчій частині судового засідання процесуальні представ-ники, крім іншого, з'ясовують можливість розглянути справу в даному судовому засіданні, при даному судді і учас­никах процесу. Стаття 166 Цивільного процесуального кодексу  України [3] надає представникам мож-ливість бути обізнаними із складом суду, а також із прізвищами експерта, перекладача, секретаря судового засідання і надає право адвокату заявляти їм відвід за наявності для цього підстав (ст. 20 та ст. 22  Цивільного процесуального кодексу України)[3]. Незважаючи на те, що обов'язок роз'яснення особам, що беруть участь у справі, їх прав покладається на суддю, процесуальний представник має проконсультувати особу, яку він представляє, про її права, порядок їх реалізації та правові наслідки зазначених дій. Вони можуть заявляти клопотання про витребування від третіх осіб додаткового доказового мате­ріалу, внесення змін до складу осіб, що беруть участь у справі, про зміну порядку виконання позовних вимог у спорі, подавати заяви про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів держа­вного управління, заміну неналежних сторін і внесення змін до позовного спору. Представ­ник позивача може подавати заяви про зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, про відмову від позову; представник відповідача — про визнання позову повністю чи частково. Представники сторін можуть укласти мирову угоду. Правами позивача користується і третя особа з самостійними вимогами, а, отже, і її процесу­альний представник, коли у нього є належно оформлене пов­новаження.

При наданні сторонами та іншими особами, що беруть участь у засіданні, пояснень суду про обставини справи та інші питання, які підлягають розгляду, представник має право ставити їм запитання для уточнення вимог, їх підстав і заперечень, висловлювати свої міркування з приводу питань, що виникають та висловлюються  у процесі провадження справи. До початку судо­вого засідання представник має проконсультувати довірителя, щоб останній у поясненнях уникав зайвої деталізації обставин, говорив суду тільки правду і називав лише ті факти, які стосуються справи. Основним в поясненні є обов'язок сторін та їх процесуа­льних представ-ників, пов'язаний з доказуванням реальності підстав позову і заперечень на нього. Активна участь сторін в доказовій діяльності регламентується процесуальними правами: при дачі свідком показів першими ставити йому запитання (якщо він викликаний за їх ініціативою), вимагати повторного його допиту, призначення очної ставки; бути ознайомленими судом з письмовими доказами, що є у справі, або протоколом їх огляду і дати на них пояснен­ня; бути ознайомленими з речовими доказами із приверненням в разі потреби уваги суду до обставин, пов'­язаних з їх оглядом, із занесенням до протоколу судового засідання; бути ознайомленими з протоколом доручень і дати свої пояснення по ньому; брати участь в огляді на місці речових і письмових доказів і подавати свої зауваження на його протокол; бути озна­йомленими з висновками органу державного управління, з думкою громадської організації чи трудового колективу і ста­вити запитання їх представникам з метою тлумачення і допо­внення висновку, а також з'ясування думки громадськості.

На даній стадії адвокат ставить перед собою задачу ідання адвокат повинний переконати суддів у своїй правоті за допомогою наявних доказів і інших доводів. Правильна постановка такої задачі має величезне значення. У практиці зустрічаються випадки, коли адвокат «переконує» суд у своїй мнимій правоті, і навпроти, бувають випадки, коли щира думка адвоката не приймається судом в увагу. Адже, у кінцевому рахунку, для переконання суду і проводиться все доказування. Здійснюючи доказування в ході розгляду справи, адвокат повинен  ставити своєю задачею  сприяння судові в досягненні істини в справі. Така допомога - не право, а обов'язок адвоката. Беручи участь у пошуку істини, адвокат не вправі забувати, що головною його задачею залишається надання правової допомоги своєму клієнту, і він не може діяти на шкоду йому. Разом з тим ця однобічність не повинна заважати об'єктивності. Тому адвокат повинен постійно направляти дії свого довірителя шляхом рад, консультацій,  допомагати у зборі доказів, давати їм попередню оцінку.

Доказування містить у собі дії по представленню, збиранню і дослідженню доказів, а також їхню оцінку. У логічному плані доказуванню передує формулювання предмета доказування. Перш ніж зібрати докази, їх треба знайти, попередньо систематизувати і визначитися, у яких напрямках вони можуть бути використані. Так, зокрема, адвокат має вирішити - яким способом можна одержати докази, якими він має намір оперувати, які ще додаткові матеріали можна використовувати для підтвердження своєї позиції і т. ін. Отже, збиранню доказів повинен передувати цілий етап попередньої роботи, що має свої особливості стосовно діяльності адвоката. Якщо ж можливості по збиранню доказів немає, він повинний клопотатися перед судом про їхнє витребування. Слід також зазначити, що перш ніж докази будуть зібрані, вони повинні бути знайдені й отримані. Таким чином, система доказування як діяльність адвоката в цивільному процесі повинна розглядатися як сукупність, що складається з двох груп елементів, перша з яких складає підготовчу стадію доказування, а друга - його здійснення. На першому етапі формулюється предмет доказування і визначаються його межі, здійснюються пошук і систематизація доказів. На другому етапі відбувається саме доказування адвокатом, що складається з ряду проце-суальних дій: це збирання доказів, участь у дослідженні й оцінці доказів.

Після дослідження всіх доказів у справі, особи, що беруть участь у справі, вправі доповнити матеріали справи. У адвоката до цього моменту повинне скластися досить ясне представлення про достовірність доказів, що обґрунтовують заявлену вимогу. Виниклі в процесі розгляду справи сумніви варто обговорити з клієнтом, з'ясувати можливість представлення додат-кових доказів, а потім заявити клопотання про виклик і допит додаткових свідків, витребування документів, призначення експертиз. Адвокатом також можуть бути повторно заявлені клопотання, у задоволенні яких раніше судом було відмовлено.

Суд після закінчення дослідження матеріалів справи переходить до судових дебатів, якими завершується розгляд справи по суті, що складаються з виступів осіб, що беруть участь у справі і їхніх представ-ників. На початку свого виступу адвокат повинен викласти фактичні обставини, що передують виникненню суперечки, з вказівкою на причини, що її породили. У цій же частині виступу формується позиція клієнта, що може відрізнятися від первісної. Адвокат, визначивши остаточну позицію, повинен показати співвідношення її з доказами, дослідженими у суді. Крім того, пропонуючи судові покласти в основу рішення ті або інші докази, адвокат має показати їх об'єктивність, переконливість. Адвокатові разом з тим не слід аналізувати тільки ту частину доказів, що підтверджує позицію його клієнта, і залишати без уваги докази, що спростовують її. Досить важливо показати, чому ті або інші докази не повинні бути прийняті судом, у чому полягає їх невірогідність і чим вони спростовуються.

Адвокат у своєму виступі повинен також дати юридичну оцінку виниклої суперечки, указати на ті правові норми, якими варто керуватися при вирішенні суперечки. У цій частині свого виступу адвокатові буде доречно не тільки послатися на відповідну норму, але й удатися до тлумачення закону з використанням роз'яснень вищих судових органів, оглядів, узагальнень судової практики розгляду окремих категорій справ. Крім виключно юридичних аспектів промова адвоката повинна мати моральну, соціальну спрямованість. Виступ адвоката, його поводження під час виступу, повинні свідчити про поважне відношення до закону і суду. Це повинно виявлятися в змісті промови, у формі її вимови, у манері поводження адвоката. Точний виклад фактичних обставин справи, об'єк-тивна оцінка доказів, правильний юридичний аналіз у сполученні із шанобливим тоном і стриманою манерою повинні бути властиві кожному адвокатові.  Після проголошення промови всіма учасниками суперечки вони можуть виступити вдруге у зв'язку зі сказаним у промовах. Необхідність скористатися правом репліки повинна виникати в адвоката у тих випадках, коли треба уточнити, додатково аргументувати які-небудь обставини, яким, на його думку, дана неправильна оцінка у виступах інших осіб, що беруть участь у справі. Після винесення судом рішення довірителю часом буває важко сприйняти зміст рішення, тому адвокат має у більш спокійній обстановці роз'яснити сутність рішення й обговорити з довірителем подальші дії.

Адвокат повинний пам'ятати, що найважливішим процесуальним документом є протокол судового засідання. Саме сприятливе рішення не може бути визнано обґрунтованим, якщо в протоколі судового засідання не відображено весь хід судового розгляду. Тому в самому процесі судового засідання адвокат повинен прагнути до того, щоб у протоколі повно й об'єктивно відображався весь хід судового розгляду, щоб він був «дзер-калом» процесу. Адвокат вправі клопотатися про занесення до протоколу обставин, що вважає істотними для справи. Важливою частиною проце-суально-правового положення представника є повноваження, які забезпе-чують його діяль­ність, спрямовану на виправлення допущених у протоколі судового засідання і в рішенні суду неточностей або неповно­ти. Нарешті, адвокати мають право одержати від суду роз'яснення щодо змісту вине-сеного рішен­ня та про строки і порядок його оскарження, а при неучасті в судовому засіданні мають можливість одержати  копію судового рішення.  

             3.2.2. Особливості участі адвоката у цивільному процесі  

Високі професійні, етичні вимоги, що ставляться до адвоката, та особливості виникнення і розвитку цивільного процесу: диспозитивність, змагальний характер, тощо - обумовлюють специфіку представницької діяльності адвоката в цивільному судочинстві. На відміну від кримі-нального судочинства, в якому питання про вступ адвоката в процес не залежить від законності чи обгрунтованості позиції підзахисного, в цивільному процесі прийняття адвокатом доручення клієнта на ведення справи в суді залежить від наявності в ній правової позиції, що на сьогодні загальновизнано в юридичній літературі. Питання про умови прийняття доручення клієнта на ведення цивільних справ в суді привертало увагу вчених ще за часів дії Судових Статутів 1864 р., і вже тоді викликало чимало суперечок .

Сьогодні до основних елементів правової позиції адвоката у справі ряд вчених відносить: законність вимог або заперечень клієнта; наявність юридичних фактів, що обгрунтовують ці вимоги або ці заперечення, та можливість підтвердження їх допустимими доказами; а також юридичну перспективу справи. Інші вчені є прихильниками тієї точки зору з цього приводу, що посилаючись на те, що в ході судового розгляду можуть статися зміни в доказах (визнання іншою стороною факту договірних відносин тощо), зазначають про те, що адвокат вправі прийняти доручення клієнта і в тому разі коли вимоги або заперечення довірителя не можуть бути обгрунтовані допустимими доказами. Але така точка зору є більш дискусійною в площині моральності адвоката, а ніж в площині сугубо юридичного факту.

Дискусійним в процесуальній літературі є і питання про юридич-ну перспективу справи як елементу правової позиції. Так, одні вчені визнають юридичну перспективу складовим елементом правової позиції у справі і, відповідно, є однією з умов для прийняття адвокатом доручення клієнта. Не погоджуючись з такою точкою зору і не відносячи юридичну перспективу справи до елементів правової позиції, інші вчені процесу-алісти стверджують, що представництво адвоката у справі потрібніше більше там, де менше проглядається юридична перспектива. Однак, на нашу думку, юридичну перспективу справи не можна повністю ігнорувати, її все ж необхідно враховувати при прийнятті доручення клієнта.

У таких умовах, при несприятливій перспективі розгляду справи адвокат обов'язково має довести до відома клієнта свої неупереджені думки щодо вірогідності досягнення успіху в ній, зазначивши при цьому слабкі місця в позиції клієнта з тим, щоб останній міг остаточно визначи-тись і прийняти рішення - чи варто порушувати дану справу в суді. Якщо клієнт все ж визнає за необхідне її порушити, адвокат вправі прийняти його доручення. Аналогічно має діяти він і при відсутності допустимих доказів у справі. Це особливо важливо і актуально стосовно предмету нашого дослід-ження і тих випадків, коли відповідачем у справі є структура військового формування як юридична особа. Як ми вже зазначали у попередніх розділах про те, що структури військових формувань є доволі закритими для суспільства суб’єктами цивільно-військових відносин і пам’ятаючи про це, ми схиляємося до тієї думки, що при вирішенні питання юридичної перспективи розгляду справи у суді за участю військового формування адвокатом  ця обставина повинна враховуватись на користь прийняття доручення від клієнта. Але ми розуміємо і те, що це питання є питанням моральності того чи іншого адвоката, на чому доцільно зупинитись більш детально.

До елементів правової позиції у справі ряд вчених відносять також моральний і етичний аспект. Необхідність врахування адвокатом моральної сторони справи випливає з високих етичних принципів  і основ адвокатської професії. З метою недопущення завдання шкоди інтересам клієнта правом багатьох західноєвропейських країн закріплено правило, відповідно до якого адвокат не може прийняти доручення і самостійно вести справу клієнта в разі невідповідності його рівня кваліфікації та досвіду ступеню її складності. Зокрема, п.З.1.3 Кодексу правил для адвокатів країн Європейської співдружності передбачає, що адвокат не вправі вести справу, яка завідомо не відповідає рівню його професійної компетенції, без участі в ній іншого адвоката, що володіє необхідною компетенцією. Аналогічне положення, на наш погляд, доцільно було б закріпити в Кодексі адвокатської етики, над створенням якого працює Спілка адвокатів України.

Разом з цим постає питання про можливість участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони. Посилаючись на те, що чинне законодавство України не містить обмежень щодо числа представників, які можуть захищати в суді інтереси однієї сторони, правильно буде зазначити, що особа для реалізації свого права на участь як сторони в процесі може мати декілька представників . При цьому варто додати, що при участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони їх позиція у ній має бути взаємоузгодженою, і виникнення колізій між їх правовою позицією під час розгляду справи в суді не допустиме. Крім того, процесуальні дії, вчинені одним з адвокатів, в межах наданих йому стороною повноважень, мають розглядатись як такі, що вчинюються за згодою інших адвокатів, які виступають на боці цієї ж сторони.

Участь адвоката в цивільному процесі, в ряді випадків, може обмежуватись в силу прямої вказівки з боку закону. Зокрема, як перед-бачено ч. 2 ст. 7 Закону України «Про адвокатуру» [17], адвокат не має права прийняти доручення клієнта на ведення справи у разі коли він надає або раніше надавав в ній юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулась з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, свідок, перекладач, слідчий, особа, що провадила дізнання, громадський обвинувач, цивільний позивач, цивільний відповідач, понятий, представник потерпілого, а також коли в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. Дане правило, будучи правовою нормою, одночасно виступає і нормою етичного характеру. Під зазначеним в цій статті виразом «в даній справі» необхідно розуміти як цивільну справу, так і пов'язану з нею кримінальну. Тому, як правильно зазначає Ватман Д.П. [55], адвокат, який брав участь в кримінальному процесі як захисник обвинуваченого, не вправі в подаль-шому виступати в цивільному процесі на боці його противника. Однак, якщо адвокат брав участь в кримінальному процесі як представник потерпілого, то, виходячи з етичних міркувань, цілком допустимою є участь його і в цивільному процесі, що виник з відповідної кримінальної справи, як представника тієї ж особи. Певні уточнення, доцільно було б внести і до Закону України «Про адвокатуру» [17], що усунуло б виникнення можливих протиріч при тлумаченні та застосуванні законодавства у таких випадках. Очевидно, ці норми будуть стосуватись і тих випадків, коли однією із сторін у цивільному процесі буде виступати структура військового формування.

Порушення адвокатом вимог ч. 2 ст. 7 Закону України «Про адвокатуру» [17] є підставою для відмови суду в допущенні його до проце-суального представництва у справі, а в разі коли вона була розглянута за участю такого адвоката, рішення, постановлене в ній, підлягає скасуванню. Представництво інтересів клієнта в суді здійснюється адвокатом на підставі договору доручення. При укладенні договорів доручення недопустимим є включення в їх зміст умови про обов'язковість досягнення результату, необхідного клієнту. Враховуючи те, що загальним документом, який підтверджує повноваження будь-якого представника, є довіреність (ст. 244 Цивільного кодексу України [2]) , а в разі якщо довіреність представнику не видається (при умові, коли пред'явлення її не передбачене в обов'язковому порядку), повноваження його можуть підтверджуватись самим договором доручення, що визнано в юридичній літературі. Для виконання своїх представницьких функцій адвокат наділяється за законом низкою самостійних процесуальних прав, передбачених ст. 44 Цивільного процесуального кодексу України [3], за винятком права на оскарження рішення суду. Вчинення адвокатом окремих процесуальних дій, передбачених ст. 174 Цивільного процесуального кодексу України, можливе лише за наявності у нього довіреності, якою б надавались спеціальні на те повноваження

В судовій практиці зустрічаються випадки, коли вчинення адвокатом окремих процесуальних дій передує належному оформленню відповідних на це повноважень, що не можна визнати правильним, оскільки в цивільному процесі не передбачається можливість наступного схвалення довірителем дій, вчинених представником раніше. Так, для наприкладу, адвокатом 14 лютого 1997 р. була подана касаційна скарга на рішення Васильківського міського суду за позовом Т.О. до Т.Л. про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням. Доручення адвоката на право оскарження, яке містилось в матеріалах справи, було датоване 20 квітня 1997 року. Суд першої інстанції, незважаючи на те, що адвокат на час події подачі касаційної скарги не мав відповідних повноважень, прийняв зазначену скаргу та призначив її до розгляду в суді касаційної інстанції. Київський обласний суд своєю ухвалою, посилаючись на те, що скарга була прийнята судом першої інстанції всупереч вимогам ст. 292 Цивільного процесуального кодексу України [3], відмовив в її розгляді та повернув справу до суду першої інстанції для виконання вимог закону.

Адвокату, в силу ст. 6 Закону «Про адвокатуру» [17], надано і ряд професійних прав, яких не мають інші судові представники. Зокрема, до них належать: право адвоката запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, а в разі згоди - і від громадян; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціаль-них знань; застосовувати науково-технічні засоби. Однак нерідко реалізації адвокатами їх професійних прав чиниться незаконна протидія. Тут варто згадати і діючу за часів існування СРСР постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 5 грудня 1986 року «Про подальше зміцнення законності при здійсненні правосуддя», яка в п.11 передбачала, що в залі судового розгляду фото-, кіно- і відеозйомка могли здійснюватись лише за дозволом судді. Дозвіл судді для здійснення звукозапису в залі судового розгляду, як випливає зі змісту цієї постанови, не вимагався. Крім того, чинна Конституція України в п.7 ст. 129 [1] одним з принципів судочинства визна-чає гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Тому, відмову з боку суду без вагомих на то підстав, в засто-суванні адвокатом науково-технічних засобів в цивільному процесі, ми вважаємо необхідно розцінювати як пряме порушення закону.

В цивільному процесі адвокат може діяти в двох формах: брати участь в процесі паралельно з клієнтом або представляти його інтереси самостійно. З метою створення додаткових гарантій, що забезпечували б захист прав сторін, ряд вчених процесуалістів з практичним досвідом діяльності адвоката пропонують надати сторонам можливість давати свої пояснення в присутності представника-адвоката, або через нього без осо-бистої присутності клієнта за наявності відповідних повноважень, і право на відмову давати пояснення, якщо представник-адвокат не присутній. Виходячи з принципів диспозитивності та змагальності судового процесу, дана позиція є слушною, однак потребують уточнення окремі моменти. Про можливість дачі пояснень адвокатом замість сторони в юридичній літературі зазначалось і раніше , проте, постає питання, чи можуть такі пояснення сторони, передані адвокатом, мати доказову силу?  В поясненнях сторін, як зазначають інші вчені процесуалісти, можна виділити наступні елементи: повідомлення, відомості про факти, волевиявлення, міркування про юридичну кваліфікацію правовідносин, мотиви, аргументи, за допо-могою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигід-ному для себе аспекті, вираз емоцій та настроїв.

Цивільно-процесуальне законодавство містить вичерпний перелік джерел доказів, що закріплено у ст. 27 Цивільного процесуального кодексу України [3]. Одним із таких джерел доказів можуть виступати пояснення лише сторін і третіх осіб в частині, яка містить відомості про факти, що мають значення для справи. Законом визначено також і порядок та форму отримання цих пояснень (статті 143, 176 та 180 Цивільного процесуального кодексу України [3]). Фактичні дані, одержані в іншій, не передбаченій законом формі, не є судовими доказами . Тому відомості про факти, які мають значення для справи, отримані в суді з пояснень, переданих стороною через свого адвоката, не можуть використовуватись як доказові матеріали. Це стверджується і положенням ст. 176 Цивільного процесу-ального кодексу України [3], яка передбачає, що в разі необхідності суд може викликати сторону для дачі особистих пояснень і в тому разі, коли в справі бере участь її представник.

Беручи участь в процесі, адвокат має прагнути відшукати оптима-льний та найбільш вигідний для клієнта шлях вирішення існуючого між сторонами спору. Саме тому справи, що розглядаються за участю адвока-тів, частіше завершуються укладенням мирової угоди. Адвокат при наданні допомоги клієнту в укладенні мирової угоди має забезпечити правильність формулювання її змісту, відповідність умов цієї угоди вимогам законодавства. Укласти та підписати її особисто він вправі лише за наявності в нього довіреності від клієнта, якою б надавались відповідні повноваження. Порушення цих вимог є підставою для відмови суду в затвердженні мирової угоди, а в разі коли її було затверджено судом - до скасування відповідної постанови судом вищої інстанції.

Загальновідомо, що належне виконання адвокатом професійних обов'язків щодо захисту або представництва конкретної фізичної чи юридичної особи у тій чи інший справі значною мірою залежить від обсягу і змісту одержаних адвокатом відомостей, копій документів, висновків фахівців та інших матеріалів, які використовуються як докази інтересів клієнта і саме тому мають значний вплив на досягнення гіпотетичного результату по справі. У зв'язку з наведеним можна зробити висновок про те, що збирання відомостей, копій документів та інших матеріалів, які потім використовуються як докази по тій чи іншій справі шляхом запитування у відповідних службових і посадових осіб, підприємств, установ та органі-зацій, незалежно від форми власності, рівня адміністративного під поряд-кування, є важливою складовою частиною діяльності адвоката. Відмова суду у витребувані письмових доказів у відповідача не позбавляє адвоката права подання в суд відповідних доказів, отриманих шляхом адвокатського запиту.

Не підлягає ніякому сумніву і те, що під час підготовки до здій-снення адвокатом представництва інтересів клієнта більшу частину доказів адвокат одержує саме шляхом складання відповідного письмового запиту, його відправлення тій чи іншій службовій або посадовій особі підпри-ємства, установи, організації та одержання від них тієї чи іншої відповіді. Однак, як свідчить практичний досвід багатьох адвокатів, у даному напрямі діяльності адвоката доволі часто трапляються об'єктивні і штучні перешкоди, викликані внаслідок тих чи інших дій службових або посадових осіб. Безперечно, що у рамках нашого дослідження немає змоги повною мірою розкрити зміст і суть порушеного питання, але це не виклю-чає можливості зосередитись на деяких, на нашу думку, істотних його аспектах.

На наш погляд, до об'єктивних перешкод можна насамперед віднести недосконалість, а подекуди неузгодженість норм чинного законодавства України. Так, якщо у ст.6 Закону України «Про адвокатуру» [17], з одного боку, передбачено право адвоката на збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських і кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення, то цією ж нормою встановлено і обмеження стосовно кола таких відомостей з посиланням на виняток, котрий становлять відомості, таємниця яких охороняється законом. Більше того, низкою норм чинних законів України, зокрема ст.1 та ст.8 Закону України «Про державну таємницю» [21] від 21 січня 1994 року із змінами та доповненнями, ст.8 Закону України  «Про нотаріат»[13] від 02 вересня 1993 року із наступними змінами та доповненнями, ст.60 та ст. 62 Закону України  «Про банки та банківську діяльність» [22] від 07 грудня 2000 року із змінами та доповненнями, вне-сеними законом України від 20 вересня 2001 року, передбачено, що відомості, які становлять державну таємницю,  здійснення нотаріальних дій, банківську таємницю взагалі не можуть бути об'єктом запиту адвоката тому, що наведеними нормами досить чітко визначено коло органів та посадових осіб, які мають право запиту цих відомостей. До них, зокрема, належать органи и посадові особи суду, прокуратури України, органів Служби безпеки України, органів внутрішніх справ, податкової інспекції. Прикрим у цьому є те, що згадані органи та їх посадові особи, котрі мають право запиту вищеозначених відомостей, виконують функції або сторони обвину-вачення у судовому процесі, або виступають у цивільному процесі у якості відповідача, тобто процесуальних опонентів адвоката, основною функцією якого є функція захисту прав і інтересів клієнта.

Таким чином, у контексті наведеного викликає сумнів те, чи може йти мова про реальність втілення у цьому питанні проголошеного Основним Законом України - Конституцією України принципу змагальності сторін процесу на засадах їхньої рівності перед законом. Певною мірою ці проблеми можна пояснити також тим, що більшість законів України серед згаданих були прийняті до 28 червня 1996 року, тобто до прийняття Конституції України. Тому цілком слушною та нагальною потребою часу є прийняття як нової редакції Закону України «Про адвокатуру» [17], так і проведення взаємоузгодження його норм з нормами наведених законів, маючи при цьому на меті ліквідацію існуючих суперечностей.

Узагальнюючи причини штучних перешкод, що створюються слу-жбовими чи посадовими особами підприємств, установ, організацій під час надходження і розгляду запитів адвоката, надання відповідей чи ухилення від надання відповідей на них, можна виділити як недостатню компетентність деяких посадових або службових осіб, так і певною мірою зловживання службовим становищем, поєднане з використанням у ряді випадків недостатнього ступеня чіткості правових норм.

Не претендуючи на оригінальність, можна навести як типові такі штучні перешкоди, як намагання окремих посадових і службових осіб при надходженні письмового запиту адвоката, який, згідно із ст.6 Закону України «Про адвокатуру» [17] та ст.9 Указу Президента України від 30 вересня 1999 року «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» [32], є єдиною підставою для безоплатного одержання відпо-відних відомостей та копій документів - зажадати не передбаченої цими законодавчими актами оплати або зробити спробу поставити виконання чи невиконання запиту від умови направлення їм з боку адвоката різних додаткових документів у вигляді угод з клієнтами, які становлять адвокат-ську таємницю, документів про сплату гонорару та різних довідок. Мабуть, подібні дії посадових і службових осіб, не узгоджуючись з вимогами вищенаведених законодавчих актів, є протиправними, а у деяких випадках навіть містять ознаки злочину, передбаченого ст. 397 Кримінального кодексу України [5].

Різновидом штучних перешкод є і намагання окремих посадових осіб, зокрема у сфері охорони здоров'я, зв'язку та органів військового управління, ухилитися від виконання запиту адвоката шляхом пере-кручення змісту норм того чи іншого галузевого закону. Так, досить часто посадові особи установ охорони здоров'я, які є структурними підрозділами Міністерства оборони України, ухиляються від виконання запитів адвоката, посилаючись при цьому на ст.40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» [23] від 19 листопада 1992 року із змінами та доповненнями, згідно з якою відомості про хворобу особи, її медичне обстеження, огляд, результати цих дій, відомості про інтимну та сімейну сторони життя пацієнта не можуть розголошуватися медичними працівниками, яким вони стали відомі у зв'язку з виконанням професійних обов'язків , але за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України. З наведеного видно, що вищеозначені відомості можуть бути об'єктом запиту адвоката, зробленим відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» [17], а також до ст.9 вище згаданого Указу Президента України [23]. Більше того, виходячи з вимог ч.7 ст.6 Закону України «Про психіатричну допомогу» [24] від 22 лютого 2000 року, відомості про стан психічного здоров'я особи та про надання їй психіатричної допомоги також можуть бути об'єктом запиту адвоката, зробленим відповідно із згаданими законодавчими актами. Не є винятком і запит адвоката про довідки або копії документів про рух поштової і телеграфної кореспонденцій, роздрукування вхідних та вихідних телефонних дзвінків, відомості про сплату послуг зв'язку конкретною особою тому, що ч.3 ст.27 Закону України «Про зв'язок» [25] від 16 травня 1995 року із змінами та доповненнями,  встановлює заборону на виймання і огляд поштової кореспонденції та документальних повідомлень, надання довідок, здійснення контролю за технічними засобами зв'язку, у тому числі прослуховування телефонних розмов, але крім випад-ків, передбачених чинним законодавством.

Одним з проявів створення штучних перешкод для виконання запиту адвоката з боку деяких посадових осіб є їхнє посилання на відсутність у ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» [17] та у ст. 9 Указу Президента України від 30 вересня 1999 року «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури»[32] конкретних термінів розгляду та виконання запиту адвоката. Але такі посилання є безпідставними. Адже у відповідності до ст.4, ст.32 та ст.33 Закону України «Про інформацію»[26] від 2 жовтня 1992 року із змінами та доповненнями,  запит адвоката віднесено до категорії інформаційних запитів, граничний термін розгляду яких для надання відповіді становить один місяць. Більше того, Законом України «Про доступ до публічної інформації» [27] від 13 січня 2011 року встановлю-ється двадцятиденний граничний термін виконання інформа-ційного запиту.

Згадуючи давнє прислів'я про те, що практика є найкращим вчителем, ми вважаємо доречним поділитися деякими аспектами напра-цьованого власного практичного досвіду, спрямованого на реальне забезпечення виконання інформаційних запитів представників до службових і посадових осіб підприємств, установ та організацій, утому числі і структур військових формувань, який може стати  в пригоді і починаючим практикуючим адвокатам.

Суть цих напрацювань полягає у наступному. По - перше, при складанні запиту бажано використовувати фірмовий бланк адвоката або іншої уповноваженої представляти інтереси довірителя особи з усіма потрібними реквізитами, тобто датою, вихідним номером, прізвищем, ім'ям та по батькові запитувача, поштовою адресою запитувача, номером службового телефону. У такому випадку забезпечується розумна стислість тексту запиту з одночасним посиланням при цьому на ст. 59 Конституції України [1], на положення Закону України «Про доступ до публічної інформації»[27], на ст.6 Закону України «Про адвокатуру»[17] та ст.9 Указу Президента України від 30 вересня 1999 року «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» [32]. Якщо ж запитувачем інформації є адвокат, то обов'язковим, у нашому розумінні, є додавання до тексту запиту витягу у вигляді ст.9 наведеного Указу Президента України [32] на окремому аркуші. По - друге, складений запит з доданим до нього на окремому аркуші витягом направляють на адресу установи, підприємства або організації рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення адресату, що дає змогу проконтролювати дату надходження запиту, відомості про особу, яка його одержала, термін виконання запиту. По - третє, у разі безпідставної відмови від виконання запиту або його невиконання у визначений Законами України «Про інформацію» [26] та «Про доступ до публічної інформації» [27] граничні терміни, а також при ненадходженні відповіді, ці обставини створюють умови для складання та відправлення рекомендованим листом з повідом-ленням про вручення поштового відправлення адресату заяви адвоката або іншого  запитувача інформації на ім'я керівника відповідного міністерства, державного комітету, відповідного відомства чи вищого за рангом керівництва про вжиття необхідних заходів щодо забезпечення виконання запиту відповідною посадовою особою. Одночасно, запитувач може звернутись і до органів прокуратури України для внесення ними у відповідності до Закону України «Про прокуратуру» [16] припису стосовно негайного усунення посадовими чи службовими особами очевидного пору-шення законодавства з приводу не надання відповіді на запит. По - четверте, у разі невжиття вищезгаданими посадовими особами  необхідних заходів щодо за безпечення виконання запиту адвокат, або інший запитувач, скла-дає скаргу, як правило, згідно ст. 55 Конституції України [1], до місцевого суду за місцем перебування конкретної посадової чи службової особи про визнання її дій неправомірними та зобов'язання виконати запит.

Як свідчать приклади і власний досвід, згідно ст. 55 Конституції України [1] при належному обгрунтуванні доводів, суди в основному такі вимоги задовольняють і зобов'язують відповідних посадових чи службових осіб виконувати запити, що здебільшого впливає на рівень свідомості окремих службових чи посадових осіб, а також сприяє підвищенню якості надання правової допомоги громадянам, юридичним особам, виходячи з того, що запит у справі - важлива складова частина діяльності адвоката.

На відміну від кримінального процесу, де позиція у справі адвоката-захисника в окремих випадках може не збігатися з позицією його клієнта, в цивільному процесі, в силу того, що адвокат-представник діє від імені та за дорученням клієнта, позиція його не повинна розходитись з позицією довірителя. При виникненні колізій в позиції з клієнтом адвокат повинен роз'яснити свою позицію у справі та погодити її з ним. Останній вправі відмінити доручення на ведення справи з будь-яких причин. Чинне законодавство не містить обмежень і щодо відмови адвоката від доручення клієнта. Однак вихід адвоката з цивільного процесу з власної ініціативи має певні особливості, які обумовлюються етичними принципами адвокатської діяльності. В юридичній науці питання про відмову адвоката від прийнятого доручення однозначного вирішення не знайшло. За часів існування колишнього СРСР в Положеннях про адвокатуру окремих союзних республік (Литовської РСР, Грузинської РСР) передбачалось, що адвокат вправі відмовитись від доручення на ведення справи лише за наявності згоди на це самого клієнта. Окремі вчені процесуалісти підставою для відмови від прийнятого адвокатом доручення клієнта визначають факт впевненості його в результаті процесу розгляду справи, в незаконності та необгрунтованості вимог клієнта.

Більш правильною, і на нашу думку теж, уявляється точка зору Варфоломєєвої Т.В. [54] та інших вчених, які до підстав, за котрих адвокат вправі відмовитись від прийнятого доручення, відносять розходження в правовій позиції з клієнтом. Останні можуть торкатись питань правового, процесуального чи навіть етичного характеру. При цьому вони повинні обов’язково мати суттєвий характер, що унеможливлює виконання адвокатом в суді своїх функцій на відповідному професійному рівні.

Є і інша позиція у вчених колах адвокатури України, де в основу критерія для відмови адвоката від ведення справи  ставиться наявність поважних на це причин, до яких відносить, крім незаконності вимог або заперечень клієнта та інших колізій в правовій позиції у справі, такі, як хвороба, зайнятість адвоката в іншому процесі. За тих обставин, коли адвокат не має змоги особисто виконати доручення клієнта (наприклад, хвороба тощо), він має, при можливості, потурбуватись про свою заміну в процесі іншим адвокатом. Однак зайнятість адвоката в іншому процесі не може бути безпосередньою і основною підставою для відмови від прийня-того доручення клієнта. Загальними принципами етики юристів, затверд-женими Міжнародною асоціацією адвокатів та схваленими Спілкою адвокатів України, передбачається необхідність доведення адвокатом справи клієнта до кінця. А на наш погляд, доведення адвокатом справи аж до стадії виконання судового рішення і супроводження цієї справи на стадії виконання судового рішення і буде ти логічним завершенням справи.

ПРО НАС !!!

        Дійсно, цивилізація у свому розвитку досягла такого рівня, що мова зараз іде не про те, хто правий, а хто ні. У таких умовах мова може йти тільки про те, що а чий же юрист кращий?                   
        Ми не вважаємо, що ми найкращі! Але ми кажемо:
-- права та законні інтереси окремої людини є приорітетом у нашій роботі;
-- кожне наше починання має бути завершинем;
-- головний результат для нас є отримання задоволеня від кожної миті перемоги закону над беззаконням;
-- ми не працюємо безкоштовно, але отримання прибутку не є нашою головною метою діяльності;
       Приходьте, телефонуйте, запитуйте,    ...... Ви  і будете мати можливість у цьому переконатись!!!

       Наша електронна поштова скринька:
          pandekta@mail.ua

Оголошення! МИ ДОПОМОЖЕМО!!!

                  Представляємо інтереси фізичних та юридичних осіб в
                органах місцевого самоврядування, органах державної
                   виконавчої влади, органах військового управління.
          Також,  представляємо інтереси фізичних та юридичних осіб у
                  судах, супроводжуємо виконання судових рішеннь.

           Ми допоможемо Вам знайти Справедливість!!!

                      наша електронна скринька
                        pandekta@mail.ua

Представництво у цивільному процесі за участю військових формувань. (продовження 1)

          Але все ж таки ступінь розробки проблеми цивільно-військових відносин загалом та конкретно відносин представництва за участю військових формувань на наш погляд є недостатнім.

          По-перше: зміни у суспільних відносинах, що відбулись в Україні на початку дев’яностих років, не залишили і не могли не залишити сліду  у правовідносинах, що складались у суспільстві з початком демократичних перетворень навколо військових формувань, як суб’єктів цивільних правовідносин за їх участю  і за участю певних специфічних суб’єктів цивільно-військових відносин. У цей період у цивільно-військових відносинах окреслюється тенденція певного відчуження між армією та суспільством. Ця тенденція є небезпечною для демократичного процесу в Україні і тому потребує подальшої розробки заходів та напрямів формування цивільно-військових відносин на засадах громадянського суспільства. Очевидно, що реформування збройних сил є проблемою не стільки самої армії, скільки суспільства в цілому. Тому вона має розглядатися в контексті відносин між армією та суспільством. Подальший розвиток демократії в Україні передбачає підлаштування цивільно-військових відносин у відповідність з цінностями та принципами громадянського суспільства. Зараз в Україні існує потреба в посиленні уваги суспільної думки, політичних сил та владних структур до цієї проблеми. Між тим, певна інертність суспільства до проблем армії та падіння престижу військової служби в очах громадян призводить до певного непорозуміння у стосунках між цивільними та військовими.

          По-друге: Відповідно до світових загальноприйнятих норм існування демократичного суспільства, держава прагне до цивільного контролю над військовою сферою, під яким розуміється сукупність суспільних відносин, що передбачають підпорядкованість збройних сил держави цивільній владі, зверхність політичного керівництва над військовою сферою. Цивільний контроль не може існувати заради самого контролю. Цивільно-військові відносини є складною системою відносин між суспільством і збройними силами, між збройними силами і політичною владою, а також між фізичними особами і органами військового управління. В цій, так би мовити системі, збройні сили   знаходяться між політичною владою та суспільством. І від того наскільки можливо  гармонізувати ці відносини буде залежати не лише спокій в суспільстві, а й розвиток самих збройних сил. У демократичному суспільстві і громадськість, і політичну владу турбує передусім питання про невтручання військових у політичну діяльність в країні, про невтручання їх у прийняття політичних рішень. Проте, це лише частина проблеми і яка тісно пов’язана з предметом нашого дослідження. Адже відносини рівності у цивільному процесі можуть стати тим стримуючим фактором, який би нейтралізував бажання військових структур мати вплив на прийняття політичних рішень цивільною владою країни.

          По-третє: В напрямку актуальності досліджуваної проблеми представництва у цивільному процесі за участю військових формувань слід не забувати, що специфіка цивільно-військових відносин в Україні полягає у тому, що українське суспільство і українські збройні сили мають радянську, комуністичну спадщину. І це є суттєвим фактором, який впливає на становлення демократичних цивільно-військових відносин в українському суспільстві. У цьому контексті постає питання, який стан справ в Українській державі. Проблема радянської спадщини є актуальною ще й тому, що фактично Україна за роки своєї незалежності хоч і формально має власні Збройні Сили України, але при цьому не створила нової власної армії, вона "націоналізувала" стару радянську армію. Відтак, саме проблема спадщини відіграє впливову і чи не вирішальну роль у формуванні цивільного контролю над армією в Україні. Якщо поглянути на цю спадщину, то варто зазначити, що радянська армія будувалася, формувалася, функціонувала на двох принципах: принципі інтернаціоналізму та принципі класового підходу, що є не прийнятним для громадського суспільства.

            Розглядаючи та досліджуючи всю специфіку інституту представництва у цивільному процесі за участю військових формувань нам слід пам’ятати два важливих положення. Перше – це те, що збройні сили є стрижнем воєнної організації держави, адже саме вони безпосередньо спрямовані на виконання масштабних стратегічних завдань по збройному захисту держави. Всім іншим елементам воєнної організації держави скоріше можна приписати хоча і вкрай важливі, але забезпечувальні функції. І по-друге це те, що специфічною рисою збройних сил є те, що вони залишаються невід'ємною складовою сучасної демократичної держави. Роль збройних сил пов'язується не тільки з проблемою безпосереднього збройного захисту держави, але, також, з проблемою формування і підтримання іміджу останньої як члена міжнародного співтовариства. А тут якраз і йдеться про ту саму якість у цивільних відносинах між суб’єктами цих відносин за участю військових формувань, яка разом з іншими якостями держави, визначає розстановку сил у світі.

             Отже, підсумовуючи вищесказане, ми повинні констатувати те, що суттєві зміни в суспільних відносинах, які набули поширення в Україні з початком 90-х років, а також конституційне закріплення правових основ нової демократичної країни зумовили необхідність докорінного перегляду правового статусу осіб, які можуть здійснювати представництво інтересів осіб та держави, а  також  їх представницьких функцій у цивільному процесі за участю військових формувань, що у поєднанні з проблемами цивільно-військових відносин у сучасному Українському суспільстві і стало визначальним при виборі теми цього дослідження.
          Повертаючись до  проблемних аспектів інституту представництва у цивільному      процесі  за участю військових формувань та його зв'язок з адміністративним судочинством  України та розробляючи відповідно до потреб сучасного суспільства концепцію сучасних цивільно-військових відносин і створюючи теоретичні підґрунтя регламентації представництва у цивільному процесі за участю військових формувань ми зможемо досягти певного прогресу у питаннях захисту  прав та законних інтересів суб’єктів цивільного процесу як фізичних осіб, так і інтересів специфічних суб’єктів цивільних відносин, а також інтересів держави. З  огляду на це ми повинні дослідити наступне:

- уточнити поняття представництва та аспекти його регулювання у цивільному процесі за участю військових формувань;

- виявити  особливості представництва інтересів суб’єктів  у цивільно-військових відносинах  та обґрунтувати їх зв'язок з адміністративним судочинством;

- проаналізувати проблеми та протиріччя у сучасному цивільному процесі за участю військових формувань та висвітлити шляхи їх подолання;

- дослідивши повноваження прокурора як представника інтересів держави Україна  у цивільному процесі за участю військових формувань співставити його повноваження з повноваженнями представника інтересів інших учасників цивільно-військових відносин;